Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс"

Настя 

Все стає тільки важче. Тепер Артур знає всю правду, він захоче почути логічне пояснення моїм діям. А що я скажу? Що боюсь? Як не хочу, аби батьки розійшлися? Та що тут казати, я й цього разу втекла, почувши чиїсь кроки.

Ще довго кручусь на ліжку, не в змозі заснути, засинаю аж під ранок. Він видається досить важким. Тому невиспана і змучена спускаюсь вниз. Мама вже накрила на стіл.

 - Доброго ранку.

Стараюсь радісно сказати, але виходить погано. Мама дивно коситься на мене, ніби з підозрою.

 - Доброго, доню. Ти чому така бліда? 

 - Я?

 - А у мене, ще є доньки? Ти, мила!

 - Чомусь не виспалась.

 - І чому це раптом?

 - Цілу ніч вчила матеріал.

 - Знову проблеми з навчанням? Якось на тебе не схоже.

Із підозрою дивиться мати. Роблю вигляд, що цього не помічаю. До нас приєднується Олег Антонович з Артуром, в якого "іскри літають" у очах. Стараюсь уникати з ним зорового контакту. Дивлюсь лише собі в тарілку. Через декілька хвилин, всі збираються. Батьки на роботу, а ми на навчання.

 - Доню!

Звертається до мене мама.

 - Тебе брат підвезе, добре Артур?

Від її "брат", ми дерев'яніємо.

 - Мам, ну який брат?!

 - Марино, ви здається щось наплутали. Настя, мені не сестра, якщо ви забули!

Зі злістю випалює Артур, а батьки здивовано дивляться

 - Сину, ти чого?

Запитує Олег Антонович. Артур нічого не відповів, лише злісно сів у машину і хлопнув дверима. А я, щоб уникнути запитань, швидко повторюю за ним.

Їдемо мовчки. Сиджу закутана у своєму пуховику, не показуючи навіть носа.

 - Настя...

Раптом він говорить.

 - Артур, не потрібно.

 - Ти знущаєшся?!

 - А хіба, ти не бачиш? Наші батьки вважають нас братом і сестрою! Ти уявляєш їхню реакцію, якщо вони дізнаються правду?

 - Трясця... Ти думаєш, мені хочеться їх засмучувати? Мій старий нарешті знайшов хорошу жінку. Я ж не сліпий і бачу, який він щасливий. Та ти чомусь вперлась, що нас не зрозуміють. У них виходу не буде, перебісяться і змиряться.

Ми вже під'їхали до університету. Хочу вийти з автомобіля і на останок кажу.

 - Ні, ти не розумієш! Я не зможу так вчинити з ними!

 - А зі мною?

Хотілося закрити двері і піти, але його питання поставило мене у ступор. Відчуття, що на мене вилили відро холодної води. Не можу нічого відповісти, навіть у очі подивитися важко, серце не витримає. Закриваю двері і направляюсь в університет. Знаю, він не пробачить. Я зробила йому боляче і не перший раз.

Йду, в грудях щось боляче розривається, а сльози лються з очей. Відчуваю за спиною рев автомобіля, але не повертаюсь. Лінка чекає біля аудиторії. Помітивши мої заплакані очі, біжить до мене, хапає за руку і веде у туалет.

 - Натка, що сталося?

 - Артур...

Не можу стримати сліз, які падають з очей. Першу пару ми прогулюємо, адже Лінка мене заспокоює. Трохи прийшовши до тями, я їй все розповідаю.

 - Чому ти нічого, не розповіла про Вадима?

 - Боялася, що страждатимуть ті, хто мені близький.

Лінка мене обіймає, більше нічого не кажучи. Через декілька хвилин, питаю.

 - За що? Чому я завжди, роблю йому боляче?

 - Натка, припини. Ти найкраща людина з усіх, яких я знаю. 

 - Найкраща? Тільки не для нього...

Ще трохи розмовляємо, а тоді йдемо на наступну пару. Коли ми повернулись в аудиторію, Артур так і не з'явився. Весь наступний час, тягнеться безкінечно. До того ж, погані передчуття не дають мені заспокоїтись. Звичайно я розумію його поведінку і всі мої думки, тільки про нього.

Виходимо після закінчення занять. Лінка пропунує пройтись зі мною, але я відмовляюсь. Хочу побути на одиниці з думками. І знову ці дивні передчуття, які мене насторожують.

Заходжу в будинок, тиша, лише його парфумом пропитаний весь дім. Хочу пройти повз кухню, але чую мамин голос.

 - Настя, мила, підійди!

" Ну ось навіщо? "

Я думала, що уникну будь - яких питань. Заходжу...

 - Доню, присядь, мені потрібно з тобою поговорити.

В голову лізуть погані думки.

" Невже мама дізналася про нас? " 

Дивний страх розноситься тілом, а ноги стають "ватними".

 - Мам, ти про що?

 - Мила, я й сама нічого не зрозуміла, але Артур поїхав.

 - Не зрозуміла... Куди поїхав?

 - Він зателефонував до Олег, ще зранку і той зірвався з роботи. Коли я теж приїхала додому, то вони довго сперечались у його кабінеті. Я вирішила не втручатися у розмову батька і сина. Після їхньої сварки, Олег вийшов злим і повідомив, що Артур їде. А про інше, сказав, що розповість пізніше. Артур досить швидко зібрав речі і вони поїхали в аеропорт.

В цей момент, повітря не вистачає і накриває розпачем. А серце, наче лещатами хтось скручує.

 - Доню, з тобою все гаразд? Ти якась бліда.

Ком у горлі. Далі ігнорую мамине питання.

 - Настя, ти куди?

Піднімаюсь нагору, закриваю двері і набираю Артура. Чую лише...

 - Абонент поза зоною досяжності...

До Олега Антоновича не наважуюсь подзвонити, тому набираю Арса. Він відповідає якось дивно. Каже, що все знає і так буде краще для нас з Артуром. Я навіть не розумію, чи вимкнула дзвінок. Лише кидаю його вбік, падаю на ліжко і плачу. Здається, що серце розірветься від болю. Сталося те, чого я так боялась, він пішов. І винною цьому, стала я. Адже власними руками все зруйнувала : його, себе, нас. Він був тим, хто розбивав мої кордони і хто давав мені силу...

Як же я довго не писала, але тепер з новими силами продовжую. 

Приємного читання і мої вибачення за довгі затримки...

Щиро вдячна всім, хто ще зі мною...

 Приємно за ваші сердечка❤️

Тільки ваша, Ханна Еванс...