Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 156
Перейти на сторінку:
Та хай там як, ви вже тут стали, а нас ще не було. У вас є право сказати, чи бути нам сусідами.

Заклик до гостинності миттєво подіяв. Пісне обличчя розпливлося в усміху.

— Ну так, авжеж, ставайте. Це честь для мене.

І він покликав:

— Сейрі, тут дехто приїхав і хоче з нами стати. Виходь, привітайся. Сейрі недобре,— додав він.

Заслона в наметі відгорнулась, і звідти вийшла зморщена жінка — обличчя побабчене, як засохлий листок, а в очах — гарячкових, чорних,— ніби на дні колодязя, зачаївся жах. Вона була маленька на зріст і весь час тремтіла. Стояла випростано, тримаючись за відслону намету, і кощава рука, що вчепилась у полотно, була як у скелета, обтягнутого зморшкуватою шкірою.

Коли вона заговорила, голос у неї виявився гарного низького тембру, з модуляціями, м’яким і звучним.

— Скажи їм — запрошуємо,— мовила вона.— Скажи їм: ласкаво просимо.

Том з’їхав з дороги, зупинив вантажівку в полі поруч з машиною. Люди мало не вивалилися з вантажівки; Руті з Вінфілдом зістрибнули надто швидко й заверещали, бо відсиджені ноги наче голками поколювало. Мати одразу взялася до роботи. Відв’язала тригалонне відро од вантажівки й підійшла до дітей, які пищали.

— Тепер ходіть-но по воду — отуди. Чемно попросіть. Скажіть: «Будь ласка, чи не дозволите нам набрати звідси відро води?» І не забудьте подякувати. Назад удвох несіть, допомагайте одне одному, аби не розхлюпати. А як побачите хмиз, несіть сюди.

Діти, притупуючи, попрямували до халупи.

У наметі повелися трохи збентежено, і розмова припинилася, не встигнувши початися.

Батько спитав:

— Люди добрі, ви не з Оклахоми?

Ел, стоячи біля машини, подивився на номери:

— Канзас,— сказав він.

Худий чоловік відповів:

— Ми з Ґалени, неподалік. Я — Вілсон, Айві Вілсон.

— Ми Джоуди,— відповів батько.— Ми з околиці Саллісо.

— Що ж, раді знайомству з вами,— сказав Айві Вілсон.— Сейрі, це Джоуди.

— Я збагнув, що ви не з Оклахоми. Говорите по-дивному, не так, як ми,— я не дорікаю, ви ж розумієте.

— Кожен по-своєму вимовляє,— сказав Айві.— В Арканзасі говорять так, а в Оклахомі інак. А ще ми бачили леді з Массачусетсу, так вона зовсім не так, як інші, говорила. Узагалі не розібрати її.

Ной, дядько Джон і проповідник почали розвантажувати машину. Вони допомогли дідові злізти, зсадовили його, а він безвільно сів, утупившись перед собою.

— Діду, вам недобре? — спитав Ной.

— Чорт, ти правий,— мляво відповів дідо.— На пшик перевівся, гірше, ніж у пеклі.

Сейрі Вілсон обережно й тихо підступила до нього.

— Чи погодилися б ви піти до нашого намету? — спитала вона.— Ляжете там на матрац, відпочинете.

Він подивився на неї, почувши м’який голос.

— Ну ж бо,— промовила вона.— Ходіть трохи відпочити. Ми вас відведемо.

Зненацька дідо заплакав. Його підборіддя здригалось, а крізь міцно стиснуті зморшкуваті губи вихоплювалися хрипкі схлипи. Мати кинулася до діда та обняла. Вона допомогла йому звестися; неньчина широка спина напружилася, і жінка наполовину довела, наполовину дотягнула діда до намету.

— Він, мабуть, сильно заслаб,— сказав дядько Джон.— Ніколи раніше з ним такого не було. За весь свій вік не бачив, аби він рюмсав.

Він стрибнув на вантажівку й скинув згори матрац.

Мати вийшла з намету й підійшла до Кейсі.

— Ви доглядали хворих,— сказала вона.— Дідо заслаб. Чи не хочете подивитися, що з ним?

Кейсі швидко попрямував до намету й зайшов туди. На землі лежав двоспальний матрац з акуратно розкладеним коцом; стояла маленька олов’яна плитка на залізних ніжках, у ній спалахував нерівний вогонь. Відро води, дерев’яний ящик з наїдками, а на столі коробка — от і все. Присмеркове світло рожево просвічувало крізь тканину намету. Сейрі Вілсон уклякла біля матрацу, де лежав дідо. Його розплющені очі дивилися нагору, на щоках спалахували рум’янці. Він тяжко дихав.

Кейсі стиснув худе старече зап’ястя своїми пальцями.

— Почуваєтеся трохи втомленим, так, діду? — спитав він.

Пильно розплющені очі почали шукати мовця, але не знайшли. Вуста намагалися щось сказати, та не могли. Кейсі відчував пульс; він випустив зап’ястя й поклав свою руку на чоло дідові. У старечому тілі почалася боротьба, ноги неспокійно засмикалися, руки заворушились. У діда вихопилася ціла низка нечітких звуків, в яких було не розрізнити слів, а обличчя під колючою сивою щетиною запашіло вогнем.

Сейрі Вілсон стиха промовила до Кейсі:

— Знаєте, що тут не так?

Він подивився на зморшкувате обличчя, на якому палали очі.

— А ви?

— Я... гадаю, що так.

— Що? — спитав Кейсі.

— Можу помилятися. Не хочу дарма говорити.

Кейсі подивився на червоне обличчя, яке смикалося.

— Ви маєте на увазі, що він... Його грець ухопив?

— Сказала б, що так,— відповіла Сейрі.— Я вже тричі таке бачила.

Ззовні долинали звуки роботи — рубання дров, брязкання каструль. Мати зазирнула за відслону.

— Бабця хоче прийти. Як гадаєте — хай?..

Проповідник відповів:

— Та вона галасу наробить, як не пустимо.

— Як гадаєте: він нічо’? — спитала мати.

Кейсі поволі похитав головою. Мати мигцем глянула на старече обличчя, налляте кров’ю, яке боролося за життя. Вона вийшла надвір, і зовні почувся її голос:

— Він нічо’, бабуню. Просто трохи спочиває.

Але бабця похмуро відповіла:

— Е ні, зайду. Він хитрющий, диявол. Ніколи не вгада’ш.— І вона почовгала, відкинувши заслону. Стала над матрацом і подивилася вниз.

— Що з тобою таке? — зажадала вона відповіді від діда.

Його очі знову стали шукати мовця, а вуста заворушилися.

— Він приндиться,— мовила бабця.— Кажу ж тобі: хитрющий. То вранці заходився п’ятами накивати, аби з нами не їхати. Потім стегно звихнув — боляче йому,— додала вона з презирством.— Він просто приндиться. Я й раніше бачила, як він ні до кого не озивався.

— Не приндиться він, бабуню,— м’яко сказав Кейсі.— Він занедужав.

— Ой! — вона зирнула на діда.— І тяжко занедужав?

— Дуже тяжко, бабуню.

На мить вона завагалася, не знаючи, як учинити.

— Ну,— швидко заговорила вона,— а чом ти не молишся? Проповідник ти чи хто?

Кейсі схвильовано нахилився до діда й стиснув йому зап’ястя.

— Я ж уже казав, бабуню. Не проповідник я більш.

— Усе ’дно молися,— наполягала вона.— Ти ж напам’ять зна’ш.

Бабця перевела очі й зупинила зір на Сейрі.

— Молитися не хоче,— сказала вона.— А я колись розповідала тобі, як

1 ... 45 46 47 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"