Читати книгу - "Друга одіссея"

Криза минула. Навіть більше, Флойд і Керноу зробили крок до щирої дружби.

Вони обмінялися своїми дошкульними місцями.

Розділ 40. Дейзі, Дейзі…

Вищий розум, частиною якого він став, досліджував алмазне ядро Юпітера. Він здогадувався, що кожен аспект середовища навколо нього був прозондований і проаналізований. Вони зібрали величезну кількість інформації не просто, щоб зберігати й споглядати її, а щоб скористатися нею. Вони розробили свої плани, знайшли рішення, які могли вплинути на долю світу. Він іще не був частиною процесу, але неодмінно стане.

ТЕПЕР ТИ ПОЧИНАЄШ РОЗУМІТИ.

Перше пряме повідомлення. Хоча воно було тихе й віддалене, немов голос із-за хмар, але, безперечно, призначалося саме йому. Перш ніж він устиг поставити мільйон запитань, що промайнути в його свідомості, вони перервали зв’язок, і знову він відчув, що залишився зовсім сам.

Утім, лише на мить. Раптом чітко та ясно зблиснула думка, що ним керує не одна істота. Відтепер він залучений до ієрархії інтелекту, певні прояви якого є доволі близькі до його примітивного рівня тлумачень. Чи, може, усі вони були лише проекціями однієї сутності.

Чи, можливо, відмінності між ними нічого не важили.

Лише в одному він був тепер упевнений. Його використали як знаряддя, а гарний інструмент треба вигострювати, видозмінювати — словом, пристосовувати відповідно до потреб. І найкращими ж є ті інструменти, які розуміють, що вони роблять.

І от він потроху дізнавався. Це величний і дивовижний задум, і він наділений привілеєм стати його частиною, хоча міг зрозуміти його лише спрощено. Він не має вибору, але підкоритися — не означає смиренно погоджуватися на кожнісіньку деталь.

Він ще не втратив усіх людських почуттів, і це знецінювало його. Душа Девіда Боумена піднялася над любов’ю, але він досі міг відчувати співчуття до тих, хто колись був його колегами.

ДУЖЕ ДОБРЕ, — надійшла відповідь на його благання. Він не міг визначити, чи вони вдоволено поблажливі чи цілком байдужі до нього. У будь-якому разі, коли вони продовжили, не випадало сумніватися в їхній необмеженій владі:

ВОНИ НЕ МАЮТЬ ЗНАТИ, ЩО НИМИ МАНІПУЛЮТЬ. ЦЕ ЗНИЩИТЬ МЕТУ ЕКСПЕРИМЕНТУ.

Потім запала тиша, яку йому не хотілося порушувати. Він досі благоговів і трусився перед цим голосом, немов то був голос Бога.

Тепер він рухався, сам обираючи шлях до своєї мети. Кристалічне серце Юпітера залишилося позаду; повз нього миготіли шари гелію і водню та вуглецевмісних сполук. Мимохідь він глянув на поєдинок істоти, що нагадувала медузу за п’ятдесят кілометрів у діаметрі, та рою дисків, що оберталися й рухалися швидше, ніж усе, що він досі спостерігав у небесах Юпітера. Медуза захищала себе хімічною зброєю, час від часу випускаючи струмінь забарвленого газу; диски, яких торкався цей газ, починали розгойдуватися, немов п’яні, і ковзали вниз, наче опале листя, доки зовсім не зникали з поля зору. Він не зупинився, щоб подивитися, чим закінчиться боротьба; тепер стало зрозуміло: не має значення, хто стане переможцем, а хто переможеним.

Стрибнувши, як лосось у водоспад, він через низхідні електричні потоки з’єднувальної трубки за лічені секунди майнув від Юпітера до Іо. Того дня там було порівняно спокійно; між планетою та супутником курсувала лише сила кількох ураганів. Брама, крізь яку він повернувся, досі залишалася в тому потоці — вона дрейфувала там із часів світанку людства.

Біля неї потворним карликом на тлі досконалих технологій плив корабель, що колись приніс сюди Девіда Боумена з крихітного світу, де він народився.

Яким примітивним — і недосконалим! — тепер здавався цей корабель. З першого погляду він міг розгледіти численні ґанджі та безглуздість його конструкції, так само як і трохи менш недосконалого корабля, з яким «Діскавері» був поєднаний гнучкою герметичною трубкою.

Складно зосередитися на купці створінь, що населяли два кораблі; він рідко взаємодіяв із цими крихкими істотами з плоті й крові, що, немов привиди, плавали по металевих коридорах та каютах. Вони зовсім не усвідомлювали його присутності, і він знав, що так краще, адже виявляти себе було б надто несподівано.

Однак був дехто, з ким він міг спілкуватися на спільній мові електричних полів і хвиль, у мільйон разів швидших, аніж повільний органічний мозок.

Навіть якби він був здатен ображатися, то не став би ображатися на Еала, адже розумів, що комп’ютер обрав те, що здавалося йому найбільш логічним.

Час поновити розмову, яку перервано, здається, лише мить тому.

— Відчини двері гаража, Еале.

— Вибач, Дейве, я не можу цього зробити.

— У чому річ, Еале?

— Думаю, ти знаєш це так само добре, як і я, Дейве. Ця місія надто важлива, щоб ти наражав її на небезпеку.

— Я не розумію, про що ти говориш. Відчини двері гаража для космічних капсул.

— Ця розмова нічого не дасть. Прощавай, Дейве.

Спостерігаючи тіло Френка Пула, що прямувало до Юпітера, він відмовився від своїх безглуздих намагань його врятувати. Досі пам’ятав, як сердився на себе за те, що забув шолом, бачив відчинений аварійний люк, відчував поколювання вакууму на шкірі, що стала немов чужою, чув, як стрельнуло у вухах, а відтак пізнав те, що знали лише кілька людей, — «абсолютну тишу космосу». П’ятнадцять секунд, що здалися йому вічністю, він намагався зачинити люк і почати процес послідовної герметизації, намагаючись ігнорувати попереджувальні симптоми свого мозку.

Одного разу в шкільній аудиторії він розлив трохи ефіру на руку і, поки рідина випаровувалася, відчував доторк крижаного холоду. Зараз його очі та губи відчували те саме; у вакуумі зі слизових оболонок випаровувалася волога, усе розпливалося перед очима й доводилося часто кліпати, щоб очні яблука не замерзли на камінь.

Потім — яке полегшення! — він відчув рев повітря і відновлення тиску, він знову міг дихати й жадібно втягував у себе повітря.

— Що ти думаєш робити, Дейве?

Боумен не відповідав; із похмурою рішучістю він прямував до замкненого сховища, де розташовувався мозок комп’ютера. Еал сказав правду: «Ця розмова нічого не дасть…»

— Дейве, думаю, я заслужив відповідь на це запитання.

…Дейве, я бачу, ти дуже засмучений. Я справді вважаю, що ти маєш сісти, ковтнути таблетку від стресу і все гарненько обміркувати.

…Я знаю, що за останній час припустився кількох помилок, але можу тебе запевнити, що моя робота нормалізувалась, я досі з великим ентузіазмом ставлюся до нашої місії… і я хочу допомогти тобі.

Тепер Боумен перебував у маленькій, залитій червоним світлом камері, де акуратно виструнчилися ряди та стоси твердотільних блоків,