Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Все ще... Сильно-сильно?

© Варвара Любомирова

- Ні, ти не зрозуміла.

Бойко вимовляє це, дивлячись мені в очі. На відстані. Я не впевнена, що правильно розчула, а перепитувати не те щоб не наважуюся... Не хочу зациклюватися і щось нове накручувати. Адже я вирішила довіритися сьогодні своїм почуттям. Підступи розуму мені ні до чого.

Очевидно, я виглядаю дуже наївною, коли просто продовжую розгублено посміхатися. Кір якось різко хапає мене за руку, міцно стискає і, нахиляючись до мого вуха, конкретизує свою заяву:

- Я хочу тебе... Здавайся або рятуйся.

Видає і відсторонюється. Очі в очі. Читає реакцію. Ніби навмисно всіма можливими способами мене випробовує. Ніби як залишає вибір, але зап'ястя моє не звільняє. Міцно тримає. Не варто й намагатися вирватися. Та я й не хочу. Почервоніла. Тіло стрясає тремтіння. Воно йде зсередини і є таким сильним, що здається, ніби я в один момент розсиплюся на дрібні атоми.

Хитнувшись до Бойка, шепочу так, щоб він чітко чув:

- Здаюся.

Тільки-но це слово покидає мій рот, Кір розвертається і тягне мене до виходу. Я не пручаюся. Покірно перебираю ногами. Пролітаємо повз роздягальню, я навіть не намагаюся говорити про те, що в мене там куртка. Так само швидко Кір знаходить таксі і запихає мене на заднє сидіння. Сідає сам і називає незнайому мені адресу. Таксист кілька разів уточнює, де розташоване це селище. Я починаю хвилюватися, коли розумію, що це далеко.

Навіщо? Чому не до нього? Куди ми їдемо? До кого?

- Годинник із собою? - тихо видихає Бойка мені в скроню.

- Не починай, - так само тихо шепочу я йому на вухо.

Більше немає потреби в такому спілкуванні. Усе й так чутно. Але ми продовжуємо.

- Центуріон...

- Будь ласка, Кір... Не сьогодні, - бурмочу майже відчайдушно, вчепившись нігтями в зап'ястя руки, якою він мне сукню на моїй талії. - Я й так... - задихаюся.

- Що "і так"? - намагається зловити погляд.

Але я вперто ухиляюся. Зрештою, втикаюся обличчям йому в шию. Притискаюся до гарячої шкіри. Вдихаю запах. Ціпеніємо одночасно. Але за кілька секунд потому Бойка треться об моє волосся щокою, шумно видихає і наполегливо повторює запитання.

- Що "і так"?

Знову схвильовано й абсолютно неусвідомлено встромляю нігті йому в руку. Терпить, не рухається, поки я намагаюся нормалізувати зірване дихання і гальмувати хоч трохи серце.

- Насилу зважилася прийти.

- Чому ж зважилася? Що змусило? - видихає хриплувато.

Чекає.

А я не можу розповісти. Якщо почну, здається, що одна фраза потягне з мене стільки емоцій, що трапиться щонайменше істерика.

Не хочу. Не буду. Не можна.

- Не питай... - заплющивши очі, мотаю головою. - Нічого в мене не питай. Будь ласка, - усе це видаю пошепки, але ніби кричу. - Ми домовилися все забути, пам'ятаєш?

- Хочеш зовсім усе обнулити? - уточнює після короткої паузи.

- Так!

- Усе не вийде.

Моє серце розбивається. Не знаю, як сприймати цю фразу, тому мовчу.

Що це означає? Що Бойка має на увазі? Якісь почуття? Він же сказав, що хоче мене. Я подобаюся йому, незважаючи ні на що, хіба ні? Адже він переступив те, що я зробила влітку? А якщо розсердиться, коли мій дурний обман розкриється? Так, звісно, розлютиться! Але це потім... Що ще я можу зробити? Вивалити вербально весь цей бруд не здатна. Трохи раніше спеціально вивідала щодо Карини, Бойко не був у неї першим. Переборов цей нездоровий фетиш? Чи це тільки на мене заточка була? Але сказав же сам - хоче... Може, вдасться якось приховати? Може, не зрозуміє, що я незаймана? Трапляється ж таке. Боже, хоч би не зрозумів, інакше нового скандалу не уникнути. Нехай уже все буде, як є - з чистого аркуша, без відкату до того кошмарного обману.

Здригаюся, коли Кір підводиться, щоб витягнути з кишені кілька зім'ятих купюр і передати їх таксисту.

Двері відчиняються. У салон прокрадається холодне повітря. Бойка вибирається і подає руку мені. Затамувавши подих, вкладаю кисть йому в долоню. Подякувати водієві забуваю, навіть не прощаюся. З подивом вдивляюся в темну незнайому місцевість.

Тишу, що запанувала було, розриває гавкіт собак.

- Ходімо, - перехоплюючи мою руку, захоплює в бік високих воріт.

- Чий це будинок? - не можу втриматися від запитання.

- Чари, - кидає Кір на ходу.

Дзенькнувши затвором, відчиняє хвіртку, і ми разом крокуємо у двір. Освітлення немає, і мене це в даному випадку радує. Отже, ми будемо тут самі. Можна заспокоїтися. Але заспокоїтися, звісно ж, не виходить. Особливо коли ми входимо в будинок, і Бойко замикає двері.

Моє тіло знову розбиває тремтіння. Я починаю задихатися і намагаюся це приховати. Адже якщо Кір помітить, він стане обережним. Можливо, навіть виставить мене назад... Я проблемна. Кому цікаво з усім цим возитися? Відповісти самій собі не встигаю. Бойко заводить мене в одну з кімнат і обертається, вибиваючи всі думки. Геть.