Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

«Дуринда, дуринда, дуринда!» - я повторювала це раз за разом спираючись долонями і чолом на прохолодні стіни душу. Влаштувала йому дуже приватний танець і втекла, причаївшись за кілька метрів до його кімнати. Я сьогодні просто забула про час за вечерею і геть втратила його пізніше, не в змозі спинити ці солодкі хвилини. Якби не дзвінок… Чого я злякалась? Навіщо взагалі приїхала?! Я не уявляю собі завтрашній ранок, як привітаюся, що скажу. І категорично не розумію, чого не відпустила ситуацію і не проігнорувала телефон. Боже, я навіть не з першого разу розпізнала цей за звук! Я все стояла і стояла під струмочками води, намагаючись зібрати думки докупи. Колись давно, все між нами закінчувалось межами чуттєвості, та тепер все набагато інакше – почуття змінюють все. І в його очах сама це бачила. Певно, ми з Вадимом пройшли вже всі травматичні стадії стосунків ще до їх справжнього початку, а за крок до миті, коли наші довгі шляхи нарешті зійдуться, я хапаюсь за стоп-кран і тепер відчайдушно намагаюсь зрозуміти навіщо. Я вимкнула воду і загорнулась в рушник, що господар турботливо поклав поруч. До його кімнати кілька довбаних метрів. Це лише кілька кроків. І я зробила перший, потім другий і підійшла до дверей ванної.  Я стояла, отупіло дивлячись на краплі води, що стікали на підлогу з мого волосся і не наважувалась вийти.  «Це ж так просто!» - сказала собі, так і не повертаючи ручку дверей і мимоволі вловлюючи думку: "А раптом знову...". Не дослухала сама себе, здалось, що почула стукіт в двері і я зробила крок, та в ту ж мить ступила в калюжу і підкозвнулась. У відчайдушній спробі зберегти рівновагу, я хотіла вчепитись за поличку, але моя рука натрапила лиш на великий скляний неоковирний підсвічник, схожий на дивакуватого фламінго. Він стрімко полетів вниз і стикнувшись з підлогою голосно вибухнув, розлітаючись на безліч уламків, а я, все ще перебуваючи в стані падіння саме на них і сперлась ногою.

– Ой! – мій скрик був доволі голосним.  - Клятий фламінго!

Чорт, боляче! І в цю ж мить мене почав душити сміх, який не могла втримати всередині. Нахилившись, я шукала в нозі скельце, що болісно впилось в мою шкіру і божевільно сміялась. Чому, чому так завжди? Який абсурд! Ще одна історія для поповнення моєї особистої колекції…

– Дара? – почула голос Вадима здалеку. – Що трапилось?

Я все ще істерично заливаючись сміхом почала стрибати на одній нозі по кімнаті, а Вадим вже голосно стукав у двері - не почулось таки.

– Зараз відчиню! – дострибала, глибоко подихала, та всі спроби заспокоїтись були марними.

– Капець твоєму фламінго.

– Що? – він стояв на порозі і виглядав повністю розгубленим.

– Я перечепилась сама за себе і жертвою моєї незграбності став підсвічник у ванній.

Його очі пустились додолу і він помітив краплю крові на підлозі.

– Чорт, ти порізалась?

– Трохи. Наступила на уламок, - я розвернулась і почала стрибати на одній нозі до ліжка. – Даремно я капці тут лишила.

Вадим тримаючись однією рукою за стіну прослідував за мною і повільно опустився на підлогу біля моїх ніг.

– Дай гляну, - він підійняв мою ногу і почав роздивлятись стопу. – Бачу один, зараз.

Швидкий рух і уламок скла був у нього в руці.

– Поворуши нею. Відчуваєш, ще лишились?

– Ні. Схоже, це був єдиний.

Вадим не відпускав мою ногу і роздивлявся поріз.

– Він не глибокий, кров зараз спиниться, - він обережно натиснув пальцем на пошкоджену шкіру і стер з неї ще одну краплю.

– Добре, - відповіла я, лиш зараз розуміючи, що на ньому, як і не мені  - один лиш вологий рушник.

Вадим перехопив мій погляд, а я глибоко вдихнула і забула видихнути. Не відводячи очей, він повільно підіймав мою ногу все ближче до свого обличчя і я наче в слоу-моушн дивилась, як кінчик його язика обережно торкається місця порізу. Ми завмерли. Та лиш на мить. Вадим ніжними цілунками почав пійматися все вище, і вище, і, не відпускаючи мого погляду, повільно наближався до меж мого рушника. Моє дихання збилось. Відчуваючи як його губи стають все сміливішими, я зачаровано спостерігала, як він звільняє мене від вологої тканини і низько схиляється наді мною, штовхаючи на спину. Я помирала. Раз за разом. Безкінечно. І мені треба буле більше. Я випростала руку і жадібно тягнула його до себе, поки він неспішно мандрував моєю шкірою, не полишаючи без уваги жодного її сантиметра. Вадим не поспішав, солодко катуючи мене цілунками. Перебуваючи в нірвані я навіть не помітила як згасло світло. Кілька ледь чутних кроків і я нарешті відчула Вадима всім тілом, шкіра до шкіри, перехоплюючи його подих і намагаючись упіймати в темряві погляд. Я хотіла бачити ті хижі очі та погодилась на поцілунок, після якого ми остаточно загубились одне в одному, без думок і слів – лише самі інстинкти, оголенні нерви і голосні серцебиття. Я ніби неспинно слухала поставлену на повтор пісню «Fire Meet Gasoline». Ранок не настане, бо ця ніч не закінчується. Він приховував у темряві свої нові відмітини на тілі, та я відчувала шрами на дотик, ніжно торкаючись і цілуючи. Вони автоматично карбувались на моїй ментальній карті - не ховайся від мене, мені потрібен весь ти, без виключень. У нас обох очевидне сенсорне перевантаження. Ми розмовляємо лише поглядами. З останніх сил я огортаю Вадима собою і слухаю його глибоке дихання, намагаючись вгамувати своє. Я не хотіла засинати, та заколисана його ніжними дотиками до мого волосся і повільним рухом рук по спині закрила очі.