Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Саме тому я змусила себе його відпустити і повільно відсторонилася. Він не тримав, але я точно відчула, як наостанок він ще раз провів рукою по моєму волоссю.

– Мені вже краще, – сказала йому охриплим голосом.

Він просто кивнув і вийшов з кімнати. Що ж, так найправильніше, мабуть. Буде добре, якщо ми обоє забудемо про мій сьогоднішній нервовий зрив.

Я трішки постояла ще, щоб зібратися з силами, а потім пошкандибала у ванну, щоб хоч вмитися і трішки охолонути, а коли повернулася в кімнату – Гордич вже фіксував повідець на ошийнику Мейсона.

– Завтра ми їдемо у Вінницю, – промовив до мене, не підіймаючи голови. – Будь готовою о шостій ранку, я заберу тебе.

– У Вінницю? Навіщо нам туди? – оце так новина.

– Якщо прочитаєш повідомлення, яке я відправив тобі ще вдень, то про все дізнаєшся, – він нарешті подивився на мене, а далі промовив дивним голосом: – Хоменко, ти… 

Я зрозуміла, що зараз він мав сказати щось важливе, але він не сказав. В останній момент я побачила, як він струснув головою і після цього потер рукою потилицю, прикриваючи при цьому очі. Це зайняло всього секунд десять, але момент був втрачений.

– Не запізнюйся завтра, – продовжив тим тоном, від якого я вже навіть встигла відвикнути, потім знову кивнув і впевнено покрокував до виходу.

– Зачекай! – вигукнула йому в слід.

– Що ще? – роздратованим голосом відповів, розвертаючись.

– Я хочу віддати іграшки для Мейсона, які йому купила. Вони йому сподобалися, – і одразу пішла збирати їх по кімнаті.

– Ти купила моїй собаці іграшки? – здивовано спитав.

– І не тільки, – не змогла стримати посмішки. – Я ж не знала, чи знайдемо ми господаря, тож одразу взяла йому ще зручні мисочки для їжі, ну й корм, звісно.

Гордич нічого не сказав на це, але спокійно почекав, поки я складу всі іграшки в еко-сумку, а потім мовчки вийшов з моєї квартирки.

І ось я знову сама, як і хотіла. Мала б відчути полегшення, але… Його чомусь не було.

Так, досить! День майже закінчився, а це означає, що потрібно брати себе в руки.

Насамперед прочитала повідомлення, про яке говорив демон, з якого дізналася все про поїздку. Що ж, перше офіційне знайомство з Сіворським. Це має бути цікаво, от тільки тепер я навіть не уявляю, як завтра нормально зібратися без електрики.

І тут до мене дійшло, що сидіти мені без світла ще довго, адже завтра ніхто не зможе зустріти майстра, а там і вихідні, на яких теж буде складно когось знайти. Мда... Буде мені дуже "весело". 

Десь через годину я, підсвічуючи собі телефоном, що тримався на останніх відсотках батареї, нарешті знайшла потрібний варіант вбрання на завтра. Це буде твідовий чорно-білий костюм з подовженим піджаком та в міру короткою спідничкою. До нього ще чорну класичну майку на широких бретелях одягну, а потім доповню це все чорним замшевим обручем, сірим пальто та чобітками на широких підборах. Точно! Це буде просто ідеальний образ, що допоможе мені виглядати на зустрічі на всі 100% навіть після декількох годин поїздки. 

Раптом у двері подзвонили. На годиннику майже восьма вечора, тож це максимально дивно. Гостей я сьогодні точно не чекаю, але проігнорувати і не подивитися, хто ж там такий, я не могла. Цікаво ж. 

У вічко я побачила двох чоловіків з інструментами. Не зрозуміла, переплутали адресу чи що?

Вирішила не відчиняти, адже хто його знає, що у них на розумі, але при цьому продовжила спостерігати за ними. Десь через хвилин п’ять один з чоловіків відійшов, а потім мені на телефон прийшло повідомлення.

Демон: Відчини двері майстрам.

Що? То це він їх викликав?

Не дивлячись на слова Гордича, відчиняю двері обережно, перебуваючи в повній готовності в будь-який момент їх захлопнути.

– Вечір добрий, Вероніко Захарівно, – звернувся до мене один з чоловіків добродушним голосом. – Ми прийшли, щоб допомогти вам з електрикою. Впустите?

– Еее.. Вітаю, – намагалася відійти від шоку. – Звісно, проходьте.

Далі вони розпитали в мене всі особливості того, як зникла електрика, а потім взялися до роботи. Спочатку вони щось робили електрощитовій, а потім перейшли до тієї розетки, що влаштувала для мене незапланований феєрверк. Не знаю, що вони там намагічили, але вже через пів години квартира знову засяяла. 

– Тепер все буде добре, але замінити електропроводку на нову не заважало б. Якщо потрібно буде – ми таким теж займаємось. Коли надумаєтеся, нехай Властислав Романович просто маякне. Одразу домовимося на зручний день. На все добре, Вероніко Захарівно. Були раді познайомитися, – сказали мені перед виходом.

Від грошей, до речі, вони відмовилися, мовляв, вже все оплачено, тож мені залишалося тільки шоковано подякувати.

Виявляється, нормальний Гордич – це явище рідкісне, але все ж можливе. 

Гм, цікаве відкриття.

Поміркувавши ще хвилину, зрозуміла, що маю дещо ще зробити. 

Я: Я тепер зі світлом:) Вдячна за допомогу. За все вдячна...