Читати книгу - "Все королівське військо"

Я дивився на матір і думав: а їй же скоро п’ятдесят п’ять, але треба віддати їй належне. І раптом відчув себе хтозна-яким старим, і мої тридцять п’ять уявилися мені цілою вічністю. Але матері треба було віддати належне.

А вона все дивилася на мене, не озиваючись, тим своїм поглядом, що завжди промовляв: «Ти маєш те, чого я хочу, те, що мені потрібно, те, що я повинна дістати». І ще: «Я теж маю щось для тебе, не скажу, що саме, поки що, але щось для тебе маю». Западинки під вилицями — жага. Блиск в очах — обіцянка. І те, і те воднораз. То був справжній фокус.

Я допив своє віскі і тримав порожню склянку в руці. Мати простягла руку, взяла її і, все так само дивлячись на мене, поставила на столик. А тоді сказала:

— Синку, в тебе стомлений вигляд.

— Ні,— відказав я, відчуваючи, як у мені прокидається впертість.

— Так,— мовила вона і, взявши мене за рукав, потягла до себе.

Спершу я не піддавався. Проте й не заважав їй тягти. Тягла вона не сильно, але й далі дивилася просто мені в очі.

Зрештою я здався й перехилився до неї. Ліг горілиць, умостивші; голову їй на коліна,— так, як і уявляв собі це наперед. Вона поклала ліву руку мені на груди і, затиснувши між великим та вказівним пальцями гудзик сорочки, почала крутити його сюди-туди; а права рука лежала в мене на чолі. Потім мати пересунула її мені на очі й помалу повела вгору до волосся. Її руки завжди були прохолодні. Це я запам’ятав чи не від найперших своїх днів.

Вона довго мовчала. Лише водила рукою по моїх очах та чолу. Я знав наперед, як воно все буде, знав, як бувало раніше і як буде потім. Та вона вміла робити цей фокус — створювати маленький острівець серед обширу часу й твого знання, що є лише відбитком, накладеним на тебе часом.

Нарешті вона сказала:

— Ти стомився, синку.

А я не був стомлений, не був і нестомлений, і взагалі втома не мала ніякого відношення до того, що відбувалося.

По недовгій паузі вона спитала:

— Ти багато працюєш, синку?

— Та ні, не дуже,— відказав я.

Знов пауза, а потім:

— А той чоловік… той, на кого ти працюєш…

— То й що? — запитав я.

Рука в мене на чолі спинилась, і я знав, що спинив її мій тон.

— Та нічого,— відказала мати.— Хіба те, що тобі зовсім ні до чого працювати в цього чоловіка. Теодор міг би знайти тобі…

— Не треба мені роботи, яку знайде Теодор,— сказав я і спробував підвестися, та де там підвестися, коли лежиш навзнаки на м’якій канапі і хтось ще тримає руку в тебе на чолі.

Міцно притиснувши мою голову долонею, мати нахилилась і промовила:

— Ну чого ти, чого… Теодор мій чоловік і твій вітчим, не треба так… Він залюбки…

— Слухай,— не стримався я.— Я ж тобі сказав, я…

Але вона перебила мене:

— Цс-с, синку, цс-с.— А тоді поклала руку мені на очі й знов повела нею по чолу.

Більш нічого вона не сказала. Та вона вже сказала те, що сказала, і їй довелося знов починати отой фокус з острівцем. А може, вона й сказала це, аби тільки почати все спочатку й довести, що вона здатна повторити свій фокус. Так чи так, але вона його повторила, і він знову вплинув на мене.

Але тільки доти, доки грюкнули надвірні двері і в передпокої почулася хода. Я зрозумів, що то Теодор Меррел, і знову спробував сісти. Та навіть і тепер мати не давала мені підвестись, тиснучи долонею на моє чоло, аж до останньої миті, поки звук Меррелової ходи не почувся вже на порозі вітальні.

Я встав, відчуваючи, як піджак у мене збився до плечей, а краватка сповзла набік, аж під вухо, і подивився через кімнату на Теодора, що мав гарні золотисті вуса, рум’яні, як яблука, щоки, русяве волосся, викладене на круглій голові, наче вершковий крем, а ще виразний натяк на солідне черевце (нахиляйся, бовдуре, сто разів щоранку, торкаючись руками підлоги, бовдуре, бо розподобаєшся місіс Меррел, і куди тоді подінешся!) і трохи гугнявий аденоїдний голос, так ніби отвір під гарними золотистими вусами був напханий гарячою кашею.

Мати підійшла до Молодого Адміністратора своєю жвавою ходою, відхиливши назад плечі, і спинилася просто перед ним. Молодий Адміністратор обняв її правою рукою за плече й поцілував отвором під гарними золотистими вусами, а тоді мати взяла його за рукав, потягла до мене, і він сказав:

— A-а, привіт, друже, радий тебе бачити! Як там ведеться бувалому політикові?

— Добре,— відказав я,— тільки я не політик, я найманець.

— Еге! — мовив він.— Так я тобі й повірив! Кажуть, ви з губернатором отак.— І він підніс угору два стулені докупи грубенькі, дуже чисті й випещені пальці, даючи мені змогу помилуватися ними.

— Ти погано знаєш губернатора,— заперечив я.— Бо єдиний, з ким губернатор отак,— я стулив докупи і підніс угору два не дуже чисті й досить занедбані пальці,— це сам губернатор, а ще вряди-годи господь бог, коли губернаторові треба, щоб хтось потримав свиню, поки він переріже їй горлянку.

— Ну, з того, як він діє…— почав був Теодор.

— Та сідайте ви вже,— звеліла мати.

Ми сіли й узяли склянки, які вона нам подала.

Вона ввімкнула світло.

Я відкинувся в кріслі, сказав «так», сказав «ні», а тоді обвів поглядом довгу кімнату, що її знав краще, ніж будь-яку іншу кімнату в світі, і куди завжди повертався, хоч би що собі постановляв. Я помітив у ній дещо нове. На місці овального бюро з’явився високий шератонівський секретер20. Ну що ж, старе бюро, певне, стояло тепер на горищі, в другорядному музеї, а ми були в музеї першорядному, а «Боумен і Хідерфорд,