Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Дурниці! — вигукнув він так, що жили, як мотузки, надулись у нього на шиї та на лобі. — Я тобі кажу, ти збожеволів, я цього не дозволю. Гаманець тут; зніму шкуру з цього мерзотника, і буде тут.

— Я знаю, хто взяв, — повторив Ростов тремтячим голосом і пішов до дверей.

— А я тобі кажу, не смій цього робити, — закричав Денисов, кидаючись до юнкера, щоб стримати його.

Та Ростов видер свою руку і з такою злобою, наче Денисов був найбільшим ворогом його, просто і твердо спрямував на нього погляд.

— Чи ти розумієш, що кажеш? — спитав він тремтячим голосом, — крім мене нікого не було в кімнаті. Отже, якщо не те, то…

Він не міг доказати і вибіг з кімнати.

— Ах, чорт з тобою і з усіма, — були останні слова, які чув Ростов.

Ростов прийшов на квартиру Теляніна.

— Пана вдома нема, до штабу поїхали, — сказав йому денщик Теляніна. — Чи що трапилось? — додав денщик, дивуючись із стурбованого юнкерового обличчя.

— Ні, нічого.

— Трохи не застали, — сказав денщик.

Штаб перебував за три версти від Зальценека. Ростов, не заходячи додому, взяв коня й поїхав до штабу. В селі, де містився штаб, був трактир, який одвідували офіцери. Ростов приїхав до трактиру; біля ганку стояв кінь Теляніна.

У другій кімнаті трактиру сидів поручик за тарілкою сосисок і пляшкою вина.

— А, й ви заїхали, юначе, — сказав він, усміхаючись і високо піднімаючи брови.

— Так, — сказав Ростов, наче вимовити це слово було над силу, і сів за сусідній стіл.

Обидва мовчали; в кімнаті сиділи два німці й один російський офіцер. Усі мовчали, і чутно було дзенькання ножів об тарілки і чавкання поручика. Коли Телянін закінчив сніданок, він вийняв з кишені подвійного гаманця, вигнутими вверх маленькими білими пальцями розняв кільця, вийняв золотого і, підвівши брови, віддав гроші слузі.

— Будь ласка, скоріше, — сказав він.

Золотий був новий. Ростов встав і підійшов до Теляніна.

— Дозвольте подивитись мені гаманець, — сказав він тихим, ледь чутним голосом.

З метушкими очима, але з усе ще піднятими бровами Телянін дав гаманця.

— Еге, гарненький гаманець… Егеж… егеж… — сказав він і раптом зблід. — Подивіться, юначе, — додав він.

Ростов узяв гаманця в руки й подивився і на нього й на гроші, що були в ньому, і на Теляніна. Поручик оглядався навкруг, за своєю звичкою, і, здавалося, враз став дуже веселим.

— Коли будем у Відні, все там залишу, а тепер і дівати нікуди в цих паскудненьких городках, — сказав він. — Ну, давайте, юначе, я піду.

Ростов мовчав.

— А ви чого це? теж поснідати? Пристойно годують, — вів далі Телянін. — Давайте ж.

Він простягнув руку і взявся за гаманець. Ростов випустив його. Телянін узяв гаманця й почав класти його в кишеню рейтузів, і брови його недбало підвелися, а рот трохи розкрився, неначе він казав: «так, так, кладу до кишені свого гаманця, і це дуже просто, і нікому до цього діла нема».

— Ну, що, юначе? — сказав він, зітхнувши і з-під піднятих брів глянувши в вічі Ростову. Якесь сяйво очей із швидкістю електричної іскри перебігло з очей Теляніна в очі Ростова й назад, назад і назад, усе в одну мить.

— Ідіть сюди, — промовив Ростов, хапаючи Теляніна за руку. Він майже притягнув його до вікна. — Це гроші Денисова, ви їх узяли… — прошепотів він йому над вухом.

— Що?.. Що?.. Як ви смієте? Що?.. — промовив Телянін.

Але ці слова звучали жалібним, розпачливим криком та благанням прощення. Тільки-но Ростов почув цей звук голосу, з душі його звалився величезний камінь сумніву. Він відчув радість і в ту ж мить йому стало жаль нещасної людини, що стояла перед ним; та треба було до кінця довести почату справу.

— Тут люди бозна-що можуть подумати, — бурмотів Телянін, хапаючи кашкета і простуючи до невеликої порожньої кімнати, — треба порозумітися…

— Я де знаю, і я це доведу, — сказав Ростов.

— Я…

Злякане, бліде обличчя Теляніна почало дрижати всіма мускулами; очі все так само метушилися, але десь унизу, не зводячись до обличчя Ростова, і стало чутно схлипування.

— Графе!.. не занапастіть молодої людини… ось ці нещасні гроші, візьміть їх… — Він кинув їх на стіл. — У мене батько старий, мати!..

Ростов узяв гроші, уникаючи погляду Теляніна, і, не кажучи й слова, пішов з кімнати. Але біля дверей він зупинився й вернувся назад.

— Боже мій, — сказав він зі сльозами на очах, — як ви могли це зробити?

— Графе, — сказав Телянін, наближаючись до юнкера.

— Не торкайтесь до мене, — промовив Ростов, відхиляючись. — Якщо в вас нестатки, візьміть ці гроші. — Він шпурнув йому гаманця і вибіг з трактиру.

V

Увечері того самого дня на квартирі Денисова точилася жвава розмова офіцерів ескадрону.

— А я вам кажу, Ростов, що вам треба попросити пробачення в полкового командира, — казав, звертаючись до яскраво-червоного, схвильованого Ростова, високий штаб-ротмістр з сивуватим волоссям, величезними вусами і крупними рисами зморшкуватого обличчя.

Штаб-ротмістр Кірстен був двічі розжалуваний у солдати за справи честі і двічі вислужувався.

— Я нікому не дозволю говорити мені, що я брешуі — вигукнув Ростов. — Він сказав мені, що я брешу, а я сказав йому, що він бреше. Так на тім і залишиться. На чергування може мене призначати хоч щодня і під арешт садовити, а просити пробачення мене ніхто не примусить, бо якщо він, як полковий командир, вважає за негідне себе дати мені сатисфакцію, то…

— Та ви стривайте, батечку; ви послухайте мене, — перебив штаб-ротмістр своїм басовитим голосом, спокійно розгладжуючи свої довгі вуса. — Ви при інших офіцерах кажете полковому командирові, що офіцер украв…

— Я не винен, що розмова зайшла при інших офіцерах. Можливо, не треба було казати при них, та я не дипломат. Я тому в гусари й пішов, думав, що тут не треба тонкощів, а він мені каже, що я брешу… то хай дасть мені сатисфакцію…

— Це все добре, ніхто не думає, що ви боягуз, та не в тому річ. Спитайте Денисова, де це чувано, щоб юнкер вимагав сатисфакції від полкового командира?

Денисов, прикусивши вуса, з понурим виглядом слухав розмову, видно, не бажаючи втручатися. На запитання штаб-ротмістра він заперечливо похитав головою.

— Ви при офіцерах кажете полковому командирові про це паскудство, — провадив штаб-ротмістр. — Богданич (Богданичем звали полкового командира) вас присадив.

— Не присадив, а сказав, що я неправду кажу.

— Авжеж, і ви наговорили йому дурниць, і треба попросити пробачення.

— Нізащо! — вигукнув