Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Зенко з Даркою розглядали один одного, як при сватанні на Гончарівці. Велика фуфайка постійно спадала з плечей Дарки. Ватяні штани і темна вицвіла хустина не пасували до її розчервонілого від морозу, чи від хвилювання, лиця. – Ось вона яка…, – подумав Зенко і уявив собі її студенткою, засмаглою на сонці, в коротенькій спідничці, з розпущеним хвилями волоссям, що біжить в університетський корпус на лекції, а потім ввечері вона метеликом кружляє в танці на студентській вечірці. Що вони з нами зробили? Понівечили молодість. Чи зможемо ми їм колись пробачити? Зенко задовго дивився на Дарку співчутливим поглядом, а вона по–своєму розуміла цей погляд. Зенко взяв її за руку, погладив жорсткі пальці з невідмитим цементом на нігтях, нагнувся і поцілував її зашкарублу подряпану руку. Дарка вирвала з його руки свою і, немовби боячись, щоб він знову не цілував руки, сховала її в кишеню фуфайки. Зенко іронічно усміхнувся. Це вже для Дарки було занадто, і вона напряму запитала: – Кого ви тут в штукатурній бригаді хотіли зустріти? Панну з проспекту Хрещатика? – Та, ні, – почав оправдуватися Зенко, – я задумався над нашою спільною долею. – Хочете заманити мене у світ фантазії, як у різдвяному привітанні? – А воно було погане? – Я щиро признаюся вам, що бережу його. Вірніше, відправила це поздоровлення додому, щоб, коли з Божою поміччю вийду на волю, надрукувати його в пресі або, – хвилинку вагалася – чи признаватися. – А може, дам до своєї збірки. – Ви пишете вірші? – здивовано перепитав Зенко, – розкажіть хоч би один з них. – Тепер ні, колись подарую, – засміялася, – подарую цілу збірку. Добре?…

Лід недовіри розтанув, розмова набирала мінорного тону. Зенко підшукував компліменти, щоб задобрити Дарку. Вона це відчула і, щоб змінити розмову, запропонувала: – Краще випийте чай, а то захолоне… – Я половину випив, допийте решту, – сміючись, подав горнятко. – Вип'ю, щоб знати, які у вас думки, – не відриваючи погляду від Зенка, Дарка допила решту чаю. В її очах Зенко вловив млосний погляд. Він зробив крок до неї, взяв за обидва рукави фуфайки і хотів наблизити її до себе. Дарка зробила крок назад. В очах появився вогник холодної рішучості: – Так ось, пане Логіне, вам захотілося романсу, тому сьогодні ви тут. Не буде цього!…– Зенко, ошелешений, відпустив рукави її фуфайки і запитав: – Що, ваше серце зайняте Валюхом?

– Ні, ні! Ні ним, ні вами. Дам серцю волю, коли вийду на волю, – відчеканила римовано. – Ми – політичні в'язні, не можемо займатися тут любощами, коли там, у ріднім краю, іде жорстока війна, гинуть наші хлопці. Чи не про це ви нам з докором писали перед Різдвяними святами? – переможно дивилася на Зенка дівчина, студентка, ні–ні, революціонерка, одна з тих, що зривали гранати, щоб не здатися ворогові. Перед його очима враз постала його сестра Ґеня, що у 1944 році при зустрічі з ним вийняла зі свого зарукавка заряджений наган і… – Тут, Зенку, є і моя остання куля, – сказала йому на прощання.

Він знітився, він – задавака, годину тому дивився на Дарку співчутливо за її одяг, порепані руки.

Тепер перед ним стояла копія сестри, героїня середини 20-го століття, з якої ще колись художники писатимуть нашу Жанну Д'Арк.

З коридору заглянула Катерина: – Та ви чому, молодята, стоїте, як на похороні? – Правда, – підхопила Дарка. – Пане Логіне, усміхніться. Не пасує вам журитися. Нам ще доля усміхнеться і, як ви писали: закінчимо університети, донесемо для молоді історію нашої боротьби. На нашій вулиці буде ще багато сонця. Так? – Дарка засміялася, взяла Зенка за руки: – Я вас хочу потішити. Недавно ви нас втішали. Чому у вас такі холодні руки? – Мені потрібно вже іти, – сказав з гіркотою Зенко. – Ні, ні, я вас не пущу в такому стані, можете впасти і чоло розбити, – її сміх, як і слова, були колючі, з підтекстом. Зенко підняв її руки до свого чола. Дарка подумала, що він знову хоче їх цілувати, і запротестувала, вириваючись: – Не треба, вони порепані…, зашкарублі… – Хочете, я вам сестрою буду? – весело заявила. – Правда, у вас сестри нема? – Зенко дивився зачаровано на неї. Не хотів іти, але, подумав, треба. – Бувайте! – хотів обняти її, та вона легенько відштовхнула його. – Не треба. Ви ще не мій брат. Тоді поцілуєте, як на нашій вулиці буде багато, багато сонця.

Зенко з бригадою зайшов у зону. Ще біля воріт нарядник попередив, щоб зайшов до нього після приходу останньої бригади. – І мені попало за тебе, – кинув навздогін нарядник. Біля свого бараку Зенко зрозумів, що до них прибув етап, і він тут був дуже потрібний.

В записник переписав перелік бригад прибулого етапу за їх номерами в формулярах:

№ 3, бриг. Закіров, 17 чол.

№ 4, ––– Сергієнко, 26 чол.

№ 5, ––– Сулиман Ахмед, 16 чол.

№ 17, ––– Васильков, 26 чол.

№ 30, ––– Йохим, 16 чол.

№. 44, ––– Кулаков, 14 чол.

№ 62, ––– Баринов, 18 чол.

№ 63, ––– Костенко, 22 чол.

№ 64, ––– Кардаш, 14 чол.

№ 66, ––– Яба, 34 чол.

№ 74, ––– Чирков, 23 чол.

№ 87, ––– Мартинович, 25 чол.

№ 88, ––– Заблуженко,14 чол.

№ 99, ––– Фомин, 19 чол.

№ 100, ––– Якубов, 22 чол.

№ 102, ––– Личко, 16 чол.

№ 104, ––– Гевандян, 20 чол.

№ 106, ––– Асанов, 26 чол.

№ 138, ––– Лещенко, 20 чол.

№ 144, ––– Раджабов, 26 чол.

№ 153, бригадир Лебедєв, 21чол.

№ 174, ––– Алчієв, 29 чол.

№ 192, ––– Боченков, 26 чол.

№ 193, ––– Белоусов, 22 чол.

№ 207, ––– Гатижев, 15чол.

№ 218, ––– Багіров, 20 чол.

№ 222, ––– 24 чол.

№ 236, ––– 25 чол.

№ 244, бриг. Шинкаренко, 19 чол.

№ 247, ––– Богомолов, 18 чол.

№ 249, ––– Булатов, 23 чол.

№ 251, ––– Махинько, 15чол.

№ 266, ––– Горин, 26 чол.

№ 272, ––– Пурига, 13 чол.

№ 273, ––– Райнкулов, 27 чол.

№ 274, ––– Жмаров, 17 чол.

№ 277, 17 чол.

№ 278, ––– Бук, 24 чол.

№ 279, ––– Маркович, 20 чол.

Разом новим етапом прибуло

825 осіб.

Потрібно було дещо виписати на складі, декого взути. Не чекаючи нарядника, Зенко почав знайомитися з новими бригадирами і наткнувся на свого односельчанина Марцініва Дениса. Той поскаржився, що в нього цинга, хитаються зуби, опухли ноги. А також дистрофія та сильний кашель, як у туберкульозника.

Зенко клопотався до опівночі. З несамовитою люттю на нього накинувся начальник колони. Погрожував вигнати, посадити в карцер. Перепало і наряднику на горіхи, що підсунув йому таку кандидатуру. Три дні нові бригади не виходили за зону. Три дні біля них клопотався Зенко. Кожному ще щось потрібне. Дениса прилаштував у лікарню, носив йому з їдальні кашу, бо хоча він і лежав на стаціонарі, та харчування там було таке, як і в бригаді. Знайомий лікар, колишній студент 4-го курсу Чернівецького медичного інституту, взяв Дениса під свою опіку. Хворому було цікаво з ним спілкуватися, бо в медінституті він вчився разом з Григорієм Сокалем, сусідом Дениса з села Деренівка. Щоб Денис не змерзав вночі, Зенко видав йому ще коц і віддав свою шинелю, яку передав йому батько у Львові при пересилці.

Працюючи на керівній посаді, Зенко відчув, що йому бракує досвіду у співпраці з колективом. Взаємини зі всіма почали псуватися. З товаришами тому, думав Зенко, що вони заздрять його умовам перебування в зоні. Вони дорікали йому, що мало уваги їм приділяє, зазнався, має можливість, але не хоче покращити їхні умови. Алієв був незадоволений тим, що Зенко не робив гендлю з коцами, одягом і валянками, щоб мати гроші, продукти, горілку для себе і для нього. Такої ж думки був нарядник. І взагалі, зіпсував відношення з Доленком, його бригадою і власівцями. Останні хотіли мати на тій посаді когось із своїх і через опера домовлялися за цю кандидатуру. Та й особисто Зенко був зацікавлений у достроковому звільненні. На виробництві за перевиконання плану нараховували, крім зарплати на особистий рахунок, ще й залік. При виконанні плану на 120% зараховували за один день перебування в таборі – два дні, при 150% за один день – три. В зоні ніяких заліків не було і грошей теж, то який сенс тут сидіти без грошей і заліків. Слава Богу, що зиму пересидів у теплому приміщенні, був ситий, ще й допоміг іншим, а тепер потрібно вибрати бригаду з високими виробничими показниками і переходити туди. Довго думав і радився з Лєщенком, Кривіцьким і вирішив повернутися в свою бригаду. При цьому домовився з Лєщенком, що він створить з бригади дві ланки і за рахунок одної записувати буде дні другій, котра кожного місяця віддаватиме дописаний заробіток першій ланці.

Написав заяву Алієву про перехід в бригаду. Він не протестував, бо мав вже готового кандидата на його місце. Фізична робота видавалася Зенкові в перші дні каторгою. Бригадири насміювалися з нього. – Давай скоріше, начальник, – підганяв його ланковий. Зенко носив балки, мішав розчин, копав землю, бетонував стіни, в'язав арматурні каркаси, збивав щити для опалубки.

Настала тепла довгождана весна. Їдальня видавала порціями сиру капусту на сніданок, вивар з дубової кори, що допомогло призупинити захворювання ясен, кровотечу через розхитаність зубів у переважної більшості в'язнів.

Молоді хлопці з допомогою Зенка, що був знайомий з адміністрацією колони і табору, організували в зоні вахти волейбольну площадку. Кожної неділі тут відбувалися змагання команд 2-ї і 9-ї колон. Марцінів Денис вилікувався від цинги і тепер виявляв неабиякі здібності у волейбольній грі, став капітаном команди. Галичани створили окрему команду і завжди виступали тільки разом. Їх називали командою бандерівців, з якою важко було змагатися всім іншим командам колони. Гра у волейбол захопила не тільки політичних в'язнів. Кримінальні в'язні у протилежній стороні зони створили свою площадку і часто приходили до бандерівців на змагання. Більше того, солдати ОХРи теж приходили позмагатися з бандерівцями на волейбольному полі. Більшість з них були мобілізовані з західних областей України. Один з них, на прізвище Ангел, родом з Чортківщини, був в ОХРі командиром, приймав в'язнів при виході на роботу від охоронців зони традиційними в МВД словами: "Врагов народа в колічествє…сдал, врагов народа в колічествє…прінял".

Який національний парадокс: діти бандерівців стали на службу до ворогів своїх батьків (не за власним бажанням) і тепер охороняють таких бандерівців, як і їхні батьки. Більше того, в зоні поширилась чутка, що на вишці стоїть солдат, батько якого сидить тут як політичний в'язень.

Ангел непогано грав у волейбол, часто на стороні галичан проти власівців, тоді Денис звертався до нього перед початком гри: – Ну що, Ангеле, хоч тут розгромимо москалів?

Він сміявся у відповідь: – Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку.