Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Через п'ять років, вже на волі, Зенко зустрів Ангела в Чорткові. Привіталися і Зенко повторив улюблену фразу товариша: "Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку".

В бригаді побутових непогано грав у волейбол жидок Льова, який запропонував, щоб бандерівці розділилися на дві різні команди: – Бо не цікаво з вами грати, знаючи про вашу перевагу і про гарантований розгром противника з рахунком 15/2.

Пропозицію було прийнято, і не тільки на волейбольному полі, а, на жаль, ще й в національному й історичному просторі. Чужинці нас провокували, вбиваючи клин між двох сильних українських угрупувань, які самовіддано поборювали один одного. Чому історія не навчила нас у певних питаннях бути "Льовами", щоб підказувати чужинцям, де і коли їм клин забивати.

Коли Зенко перейшов у протилежну від Дениса команду, він став набагато краще грати, став лідером нової команди, і вже результат гри перемінно змінювався на рахунку 15/13.

Граючи проти команди Дениса, Зенко згадав про психологічне відкриття доцента кафедри фізики Зайця, з яким часто грав у волейбол в одній команді ветеринарного інституту. При переході в протилежну команду майстерність у нього зростала. Заяць це зауважив і порадив Зенкові в житті та науці вибирати сильного противника, щоб розкрити свої здібності. "Я вже розкрився", – гірко усміхнувся Зенко сам до себе.

Льова весь час грав на стороні Зенка, старався бути поруч з ним, щось постійно йому радив, і розпитував, і розповідав про себе, що він – москвич, студент факультету іноземних мов. Радив Зенку перейти на інженерну роботу в контору, щоб зберегти сили і здоров'я. – Заліки нам непотрібні, бо, – притишив голос і оглянувся позад себе, – вони скоро розпадуться.

– Ая... скоро розпадуться? Це вже я чув у 1946 році після промови Черчіля. Скільки надій тоді було і що з того?

Зенко до роботи звик, налагодив у бригаді стосунки й поновив приписки, та ще і Толя йому допомагав, який став головним нормувальником дільниці. Зараховувались заліки один за три. За півроку в бригаді Зенко заробив півторарічний відбутий термін. Ще трохи і буде половина. Львова розкрив йому таємницю, що начальник будівництва 5-го району, Вепров, його земляк, добре до нього відноситься і влаштує Зенка у технічний відділ. Він скаже Лісіцину дописувати бригаді для Зенка наряд на 150 % і тоді він, Зенко, й фізично працювати не буде, і свої заліки матиме. Ідея заманлива.

– А що для цього я повинен зробити? – перепитав Зенко. – Нічого... – подумав, – як завжди у таких випадках, – оглянувся назад, – ну і..., ну... – Не нукай, кажи. – Ну, як би то сказати, розумієш, ну, всі хочуть жити..., і я, і Вепров. Зенко не витримав його нукання і запитав прямо: – Що? Треба грошей? – Ну, – видусив з себе Льова, – так…– Льова, якщо батьки й пришлють мені гроші, то забрати їх не зможу – вони попадуть на мій рахунок. – Не турбуйся..., я тобі дам адресу за зоною. Це мої знайомі. – Що, теж євреї? – А ти як думав?

Зенко довго сумнівався, чи прийняти пропозицію Льови. Але коли працював на конопатці віконних рам, сильно зіпрів. Хоч надворі була пізня осінь, сонце віддавало решту свого тепла, зігріваючи своїм промінням в'язнів і прикрашаючи такі сірі будні. У Башкирії клімат різко континентальний, особливо весною і восени. День може розпочинатися тихо, сонячно, та раптові чорні хмари заступлять сонце й зірветься сильний, холодний вітер–ураган, що ламатиме дерева, зриватиме дахи. Під такий контраст погоди попав Зенко в дерев'яному будинку. Тільки-но зліз із підвіконника, як від вітру–протягу впав на чорнову підлогу. Лежав і не міг піднятися, йому відняло праву сторону, руку і ногу. Голос теж був глухий, не мав сили кричати, і так пролежав до кінця робочого дня, розуміючи, що він паралізований. Бригада почала збиратися до перевірки, як зауважила і помітила, що нема Зенка. Почали шукати і знайшли його напівпритомного на підлозі. Покликали фельдшера, який дав кілька уколів, і понюхати нашатирний спирт. Хлопці підняли його, взяли попід руки і так привели до табору. В табірній лікарні Зенко зрозумів, що треба послухати Льову. До цього ще згадав минулорічну зиму, як цілими ночами дзвонив зубами від холоду на верхніх нарах, очікуючи настання ранку.

Коли прийшли товариші відвідати Зенка, він попросив їх віднайти Льову. Коли той прийшов, то почав ойкати біля ліжка, вболіваючи за здоров'я Зенка, але потім сказав по секрету, що домовився з Вепровим про роботу для нього в технічному відділі будівельного управління. І що вже грошей не треба, бо він зробив одну послугу дочці Вепрова у Москві через своїх знайомих, і він йому зобов'язаний віддячитися. В лікарні можна було прокантуватися. Лікарі були з числа в'язнів різної національності і ставилися до хворих доброзичливо. Зенко не спішив на роботу, бо надворі бушувала заметіль і температура опускалася до 40 градусів. Грузинів, вірменів і азербайжанців на роботу при температурі нижчу 30 градусів не виводили, вважали їх менше загартованими. Слов'ян спочатку виводили, а потім теж залишали в зоні.

В лікарні перебував в одній палаті з Зенком середнього віку естонець, дуже освічений. Він добре знав історію Росії, європейських народів і виводив Зенка у розмові на слизькі політичні теми. Починав з праці Сталіна "Національний вопрос" і підводив до висновків про право націй на самовизначення. А коли дізнався, що Зенко корінний західняк, то просто в лоб запитав, чи довго ще протримаються бандерівці? – А що ви знаєте про них? – зондуючи, перепитав Зенко. – Все! Бо вони – копія наших зелених братів. Жаль, що між ними нема прямого зв'язку. Та ще більше жаль, що Черчіль не має підтримки американського сенату, в якому основну скрипку грають жиди. Тому наші і ваші партизани не отримують допомоги. Без військової допомоги цвіт нації кинутий на видиму смерть.

Естонець був настільки цікавим, що Зенко притворявся перед лікарем, щоб довше залишитися з ним у лікарні. Лікар пояснив, що більше тримати його в лікарні не може і виписав на роботу.

Будівельна контора 5-го району МВД СРСР

На другому поверсі 8-квартирного будинку кілька кімнат було передано замовником під контору. Одна з них відведена для технічного відділу будівельної адміністрації. Старшим інженером відділу була Софія Павлівна, родом з Ленінграда, старшим інженером – випускниця Харківського будівельного інституту Лариса Соколовська, інженером – росіянка Таня, а техніком – єврейка Коровіна. Начальником відділу був інженер з поволжських німців – Венцель. В таку жіночу компанію попав на роботу Зенко. В його обов'язки входило розміщення замовлень на дерев'яні і залізобетонні конструкції для будівництва. Рівночасно з отриманням посади техніка його перевели у секцію блоку "придурків", так називали тих в'язнів, що не працювали в бригадах на фізичній роботі. Секція не відрізнялася від інших, хіба інтелектуальним складом. По сусідству знаходились нари начальника столярного цеху Андрія Голуба, геодезиста Володимира Казмирчука з Камень-Каширського, геодезиста башкирця Тимура, нормувальника Анатолія Кривіцького. Таких інженерів назбиралося біля тридцяти.

На роботу і з роботи йшли інженери в бригадах. Для них заповняли табель за погодинною оплатою із заліком одного дня за два відбування строку.

До Зенка добре ставилася Софія Павлівна, що жаліла його змарновану молодість. І дуже добре відносилася Лариса Дмитрівна, яка хотіла знати, хто такі бандерівці. Тоді Зенко перетворював контору в дискусійний клуб. Починав Зенко з біографії Степана Бандери. Коли він закінчив розповідь, Лариса не витримала:

– Єслі Женя нє врйот, то я сама поступіла б в єго партію, я же українка". Софія, бачучи, чим це може закінчитися, припиняла розмову і посилала Зенка в столярний цех перевіряти замовлення. Зенко був задоволений такими розмовами, бо ще раніше домовлявся з товаришами, що буде роз'яснювати іншим, хто такі бандерівці і за що вони борються. Він всім твердив, що тепер галичани повинні стати послами між іншими національностями. Софія Павлівна якось наодинці попередила Зенка, щоб він при Тамарі і Коровіній такі розмови не починав. Венцель часто посилав Зенка на різні об'єкти в зоні разом із Ларисою Дмитрівною, щоб робити заміри і перевірки. Лариса сама боялася ходити по зоні, тому часом сама брала його з собою. Зенкові це було приємно, особливо тоді, коли вона брала його по-дитячому за руку і вибиралася за ним по трапі на другий чи третій поверх. Лариса приймала його як рівню, тим більше, що вони були однолітками. Познайомила його з старшим виконробом Альтерманом і майстром Ващенком – однокурсником з Харківського інституту.

Якось Зенко йшов, тримаючись за руку з Ларисою, і біля риштувань жіночої штукатурної бригади наткнувся на Дарку Баранівську (фото № 22), що мило розмовляла з геодезистом (на волі – учитель фізики), з яким жив у бараці придурків. Дарка зауважила, як Зенко вихопив руку з руки Лариси.

– Поздоровляю! – промовила Дарка і засміялася – Я також поздоровляю, – Зенко показав очима на геодезиста, та чомусь зніяковів. – Ви знайомі? – запитала Лариса і пильно глянула на Зенка. – Так, другий раз бачу, – вже опанував він себе. – То, може, залишитеся з нею? – запитала Лариса. – Та ні, вона зайнята… – Ні, ні, я вже йду, – стрепенувся геодезист. – Залишайтеся з Даркою, у нас термінова робота, – сказав Зенко і потягнув Ларису за руку попід риштування на другий поверх до кімнати виконроба.

Альтерман привітався перший. – О, як вам пасує. Ви навіть трошки подібні між собою. – Хіба носами, – глузливо відповіла Лариса. – То вже добре, якщо розмір підходить. – Лариса почервоніла. – Альтерман! Твій ніс не коротший і всі параметри сходяться, – підкусив Зенко. – То…то що? – перебив Зенка прораб. – Як то що? Пиши заяву, ставай на коліна і вйо до ЗАГСу. – Альтерман засміявся: – Може б і так, та вона євреїв не любить. – Давайте працювати, а то ще поб'єтеся за мене. – Лариса вийняла креслення і тикнула пальцем на слухові вікна горища: "Тут не ті розміри, що у твоїй заявці".

На зворотному шляху біля риштування вже не було ні Дарки, ні геодезиста. Та Лариса всю дорогу до контори натягала Зенка за Дарку.