Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Зенко віднікувався, а потім випалив: – Ти що, ревнуєш, що так вчепилася за неї?. – Та ні, та ні… – і замовкла, піднімаючись сходами до контори.

Для Зенка наступив період везіння. З дому отримав велику посилку і листа від шкільного товариша Івана Рудого. Найцікавіше, що Іван дружить з Даркою Коцюбою – товаришкою Ангеліни Богданівської (фото №21). Зенко поринув у спогади...

Іван був найближчим товаришем Зенка, разом вчилися в школі, в торговельці, в культосвітньому технікумі, а потім разом поступали в політехнічний інститут. І тут Зенко зрадив Івана – захотів стати лікарем. Без диплома пішов тимчасово у ветеринарний інститут, ні слова не сказавши Іванові. І є покараним! Іван – інженер, а хитрий Зенко – "зек".

– Не журися, козаче, – втішав себе Зенко. – У кожного своя доля. Чого носа повісив? Ти ж тепер посол до всіх азіятів і…і прибалтійців. Може, колись і тобі доля усміхнеться, – заспокоював себе.

До табору привезли на машинах ще кілька бригад в'язнів, більшість з яких були галичани. Зенкові впав в око трохи задиркуватий Славко.

До контори часто заходив начальник столярної майстерні Андрій Голуб, щоб уточнити певне замовлення. Він багато розповідав про себе та делікатно підкопував яму під Зенком і його земляками. А також відхрещувався від зв'язків з бандерівцями, хоч ще недавно цим хвалився. Почав кидати тінь на галичан, критикуючи їх за дволичність. Такого нахабства Зенко не міг стерпіти – протестував.

Симпатії Софії Павлівної і Лариси були на стороні Зенка. Коровіна і Рижкова симпатизували Голубу. Новим вітром повіяло, коли із севастопольського технікуму прислали випускників на постійну працю. Це були молоденькі дівчата, яким дали кімнату в гуртожитку і закріпили за конторою. Вони відносилися до в'язнів, особливо політичних, вороже, зверхньо. Зенка просто ігнорували і в присутності всіх заявляли, що йому тут не місце. На комсомольських зборах прийняли ухвалу звільнити з контори всіх "зеків".

Знову в бригаді

Одного дня без попередження Зенка записали в бригаду малярів. Бригадир повідомив, зі слів нарядника, що його місце в конторі зайняте, і він буде працювати малярем. Невдоволення швидко пройшло, бо бригада, заробляючи собі дострокове звільнення, перевиконувала план – один день за три.

Бригада складалася переважно з естонців. Серед них були дуже інтелігентні особи, з якими було цікаво спілкуватися, хоч політичних тем вони уникали. Правда, з молодими хлопцями розмова набувала задушевного характеру. Естонець на прізвище Таак, фарбуючи з Зенком в кімнаті столярку, розказував багато про себе і своїх однолітків. Він з товаришами у 1942 році записався добровольцем в батальйон по охороні громадського порядку в Талліні. Зрозуміло, що цей батальйон допомагав німцям зганяти жидів у гето, а потім відправляти їх на захід.

Естонці мали багато претензій до жидів за їх співпрацю з совєтськими каральними органами. Вони були причетні особистою участю в розстрілах естонської інтелігенції в 1941 році і депортаціях, що відбувалися в 1940 році і в 1945 році.

Естонський батальйон чергував на вулицях міста і переслідував естонок, які ввечері гуляли з німецькими офіцерами. Один з патрулів піднімав ззаду хвойду, а другий знімав з її ніг мешти. Таким способом вони протестували проти зв'язків з німецькими офіцерами. Батальйон в повному складі зі зброєю у 1944 році перейшов на сторону повстанців для боротьби з окупантами. Багато його бійців загинуло, а частину засуджено на різні строки тюремного ув'язнення. Порівнюючи жорстокі дії окупантів, а також боротьбу естонців проти німецької і совєтської окупації, Зенко прийшов до висновку, що в Естонії і в Україні окупанти діяли однаково. Естонські лісові брати вели і ведуть таку ж боротьбу, як і Українська повстанська армія. Ми теж були і є спільниками в боротьбі за волю і незалежність наших народів.

Естонці часто отримували посилки від і рідних й ділилися між собою та із Зенком. Склалися доброзичливі гармонійні стосунки між українцем і естонцями. Та комусь стали вони невигідними. І, як грім з ясного неба, раптом Зенка переводять в бригаду столярів. Не встиг він вивчити оздоблювальні роботи, як його знову переводять в нічну зміну на ДОК. Звикнути Зенкові до нічних змін було дуже важко. Тим більше, що конвоїри були тут жорстокі, які навіть дорогою на роботу знущалися над в'язнями. Зима була дуже холодною, в межах 40 і нижче градусів морозу, та на ДОК виводили, бо це була робота в закритому приміщенні. Однак дорогою конвоїри за маленькі порушення (розмови в колоні, недотримання дистанції між бригадами і т. п.) наказували колоні в'язнів сідати на сніг і так тримали їх до півгодини, а самі насолоджувалися своїми витівками. Для постраху вони стріляли понад голови чергами з автоматів. Словник лексики, яку конвоїри виливали у розмові між собою та у викриках до в'язнів, може скласти хіба що екс-прем'єр Янукович.

Нова бригада, нове знайомство. Бригадир і кілька найкращих столярів були білорусами. Зенкові було цікаво з ними спілкуватися. Він не сподівався зустріти тут білоруських політв'язнів. В розмові з ними переконався, що вони суджені за співпрацю з німецькою адміністрацією, хоча всі були свідомими білорусами. Усі в'язні дуже гарно співали білоруських пісень. Соло виводив Ясь. Його улюблена пісня "Косив Ясь конюшину" зачаровувала всю бригаду. В час перерви його спів був єдиною розрадою. Він нікому не хотів признатися, за що його судили. Йому тоді тільки виповнилося 18 років. Де він тепер? Коли Зенко у вісімдесятих роках побачив на сцені ансамбль "Пісняри", йому здалося, що пізнав в лисому солістові Яся з бригади столярів. Заплющував очі і чув його голос, вловлював його рухи й усмішку.

Бригада Зенка робила заготовки на столярних верстатах, інша ланка складала з них вікна та двері, а ще інша кріпила навіси і покривала оліфою столярку. Кожного ранку віконні і дверні блоки бригадир здавав на склад готової продукції. До Зенка, як до новачка, приглядалися столяри. Бригадир – колишній учитель, філолог, часто доручав Зенкові заповнювати табель, записувати наряди, здавати на склад продукцію, а також обережно заводив з ним розмови про підпільний рух на Західній Україні. Зенко остерігався прямих розмов, пам'ятав слова конвоїра Ангела: – Мовчи, язичку, будеш їсти паляничку, – але й не забував про пораду товаришам-галичанам, що вони є послами серед в'язнів кавказьких народів і прибалтійців. А хіба білоруси не є нація? Чи з ними не варто зав'язувати стосунки? Хіба порада Ангела, чи шоста заповідь декалогу: "Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба", – повинна обмежити стосунки з білорусами? Коли про розмови дізнається опер, то його можуть засадити в карцер, так розмірковував Зенко після розмови з бригадиром на політичні теми. До їхніх розмов часто прислухався молодий, атлетичної будови білорус, якого бригадир відсилав на вантажні роботи, але до нього відносився з респектом, ділився з ним продуктами з посилки. Але інші бригадники чомусь його побоювалися. "Хто він?" – зацікавився Зенко, що не раз відчував на собі його пильний пронизливий погляд.

Весною начальство поміняло нічні зміни на денні. Один тиждень на ніч, другий на день. Знову перебудовувати організм на новий режим було важко, навіть виснажливо. Та в таборі вибирати роботу не приходиться, мусиш підпорядковуватися його режиму.

Одного весняного дня до Зенка підсів підозрілий білорус і запитав, чи знає він присягу українського націоналіста. Зенко розкрив рота. На таке питання він не сподівався, тим більше від мовчазного білоруса. Опанував себе через хвилину: – Знаю! – впевнено підтвердив. – Якщо знаєте слова присяги, то скажіть мені, – єхидно посміхнувся до Зенка. – Навіщо це вам? – Бо я їх знаю! – Цікаво? Звідки? – Я відповім, – сказав білорус, – після того, коли переконаюся, що ви їх знаєте. Зенко перевіряв у думці порядок заповідей, бо вже кілька років їх не повторяв. Але чи варто признаватися? Навіщо це білорусу? Але ж і він сказав, що знає присягу. А може, це шпіонський прийом опера? Як вийти з ситуації? Хто перед ним? – Патріот чи провокатор?

Інтуїція підказала – перевір його. – Ви маєте на увазі декалог? – запитав Зенко. – Так! Десять заповідей! – Мойсея? Чи…, – Зенко розтягнув слово, – чи…– Ні: Ленкавського. – Білорус зверхньо засміявся. Тепер Зенко був переконаний, що білорус знає декалог.

– Я дух відвічної стихії, – почав і за одним подихом зупинився на третій заповіді.

– Будь гордий, що ти є спадкоємцем…, – продовжив білорус і закінчив: – відімстиш за смерть великих лицарів. – Він так голосно закінчив "великих лицарів", що луна відбилася від стін столярного корпусу й полинула в степ башкирської рівнини до гори Шанхай.

– Хто ви? – запитав з цікавістю Зенко. – Я білоруський партизан–націоналіст, підтримував зв'язок з партизанами УПА. – Бригадир лагідно покликав обидвох до праці.

Не один день розповідав білорус про бої партизанських загонів із совєтською армією і німецькими окупантами, про зв'язки з УПА, про присягу білоруських партизанів, про занепад білоруської культури, мови. Духовна спорідненість з білоруським партизаном і його оточенням, мелодійність їх пісень розширювали світогляд Зенка.

Після звільнення з контори 5-го району Зенка переселили в барак до бригади. Земляки з одного боку раділи, що він тепер такий роботяга, як вони, а з другого – шкодували, що його прогнали з контори, так принаймні говорили у вічі.

В неділю після обіду кожний в'язень щось робив для себе: пришивав ґудзики до бушлата, підремонтовував свої нари, писав листи до рідних, дехто – ксіви до дівчат сусідської зони. До Зенка підійшов Володя Казмірчук і запропонував піти у лікарню до знайомого з бараку, що захворів на рак горла, а тепер постійно лежить у лікарняній палаті. Це був син білогвардійського офіцера, якого розстріляли більшовики. Сина за гострий язик засудили на 25 років. Рідних у нього не було, посилок він не отримував. Йти до хворого на рак не зовсім хотілося Зенкові. До того ж йому глибоко залягла в душу попередня зустріч з одеситом Урсулом: "чим ти пишаєшся, що молодий, що українець, що маєш тут товаришів?.