Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

А що ти доброго зробив у житті для інших? Кого підтримав в критичну хвилину? Кому допоміг вижити? За 30 років табірного життя я надивився на таких когутів, як ти. Пустота в твоїй душі, ніякого людського благородства", – Зенко слухав ті вбивчі слова, як вирок за все прожите життя. Такого йому ніколи і ніхто не говорив. Може, це все правда, може, на самоті потрібно скласти іспит совісті, запитати себе, для чого живеш на землі? Яке твоє призначення? Чому у критичний час для сусіда Зенка, Туркули, залишив його в Польщі без обіцяної допомоги. Метрики так і не вислав йому. Оправдувався перед собою, що й сам залишався в небезпеці. А може, Бог і наказав тебе за байдужість до ближнього. А він так благав тебе за метрикою… Це тобі покута за нього. Він на твоїй совісті буде, коли через ту нещасну метрику його закатруплять поляки.

В такий розтривожений час до нього звернувся Володя з пропозицією відвідати хворого. По дорозі запитав: – Хочеш, я тебе влаштую на добру роботу за зоною? – Зенко здивувався: – Як, звідки у тебе такі зв'язки? – Ти не питай, а краще скажи, чи хочеш? – Хочу, хоч тобі не вірю. – Не віриш? Я тобі зараз дещо розповім, але ти повинен мені поклястися, що нікому не скажеш. Ну, даєш слово честі? – Даю! – Так знай…Якщо ти згодишся дати розписку оперу, він влаштує тебе на роботу придурком. – Цікаво? А ти з ним маєш зв'язок? – Так, інакше я б тобі не пропонував. – А навіщо, Володю, ти пішов на співпрацю з опером? – Бо я не хочу фізично працювати. А він хоче знати, хто збирається тікати з табору. Я йому кожного тижня пишу, що таких у бараку немає. – І що ще ти йому пишеш? – Що мої знайомі пишуть додому листи й отримують посилки. Він про це знає і без мене. Йому потрібно звітувати начальству, що він завербував до співпраці стільки-то зеків. Не будь наївний, Зенку, знай, що всі бригадири є сексотами. – І мій бригадир? – здивовано перепитав Зенко. – І твій бригадир! – підтвердив Володя. – Тож така система цілого Союзу. Один за другим стежить і доповідає. І так знизу до самого верху, чи навпаки. Так було при царській Росії. Так є тепер у таборах, так є і на волі. А ти думав, що в інституті не так було? Наївний ти, Зенку.

– І ти так відкрито мені це кажеш? А якщо завтра я тебе закладу?

– То я скажу, що мені вдалося тебе завербувати, і ти прийшов до опера, щоб мене закласти.

– Ні! Володю, я на такі махінації не годжуся. – Як знаєш. Хочеш бути чесним роботягою і будувати своїми руками світле комуністичне життя? Для кого?

– А як ти колись подивишся у вічі своїм дітям чи мені, коли, дасть Бог, вийдемо на волю?

– Що я скажу всім? Скажу, що я руйнував ту систему, обплутуючи її брехнею. А що ти скажеш? Що чесно працював на них, щоб вони розкошували в будинках, збудованих тобою? – Ні, Володю, ти мене не переконаєш! – Ти мене теж…

Зайшли в палату. Хворий і говорити не міг, тільки шепотів. Він знав свій діагноз і втішати його, що швидко виздоровіє, було зайвим. Та говорити з хворим про щось треба. Розмови про зону і працю його вже не цікавили, лише політика. "Коли всі комуністи поздихають? Коли американці скинуть атомну бомбу на москалів? Чи політбюро скоро себе перестріляє, а нові правителі дадуть нам волю, і тільки вона вилікує його".

До палати зайшов лікар-в'язень, зробив хворому компрес, дав кілька пілюль і звернувся до Зенка з пропозицією приходити вечорами в поліклініку для стажування як медбрат.

– Це на волі згодиться, якщо захочеш продовжувати навчання. Ця ідея сподобалася Зенкови і вже на наступний день ввечері після роботи він одягнув білий халат. На перших порах перев'язував рани, видаляв фурункули, вкладав на їх місце торунди. Йому це нелегко вдавалося, лікар-казах це помітив і запропонував перейти на стажування в його лабораторію. Як не хвалив казах чистоту сечі і калу, Зенко не міг привикнути бабратися в людських екскрементах. Така практика не приваблювала його навіть з можливістю на постійне працевлаштування в лабораторії. До того ж денна праця на будові виснажувала Зенка, і він покинув і амбулаторію, і лабораторію.

На початку місяця бухгалтерія видала всім новий показник заробітку і термін перебування в таборі з врахуванням заліків за перевиконання плану. За один день при перевиконанні плану за 120% зараховувалось 2 дні ув'язнення, за 150% – три дні. Зенко порахував всі дні заліку й прийшов до висновку, що йому залишилося сидіти ще три роки, а при максимальному заліку – тільки рік. Подумав і вирішив шукати бригаду з високими показниками виробітку, бо його столярну бригаду на днях розформували. В Стерлімаку було відкрито великий комбінат, який забезпечував столяркою всі будови району. Саме такою, на перший погляд, була монтажно-слюсарна бригада Французова, в яку входили переважно росіяни, молоді хлопці. Моторний бригадир Французов легко зав'язував контакти з начальством і за гроші йому дописували перелік робіт, яких бригада ніколи не виконувала. Всі члени бригади були засуджені до 25 років, тому пропозиція Зенка – віддавати зароблені гроші за % виробітку для заліку за 1 день три, сподобалася їм, і вони без опору прийняли Зенка до себе. Слюсарних робіт Зенко ніколи не виконував, тому почав як учень знайомитися з термінами нової професії. В обід й у вихідні дні бригада просила Зенка розповідати про бандерівців, їх боротьбу, структуру армії УПА. Зенко із задоволенням розказував усе, що знав, а деколи для більшого ефекту дещо й вигадував. Він навіть почав вважати, що мусить бути пропагандистом української ідеї державності і соборності всіх земель.

На початку бригада поставилася з недовірою до можливості створення української держави, та аргументоване порівняння з малими балканськими країнами і національно-визвольним рухом африканських народів переконала їх, що це цілком можливо і справедливо. До Зенка дуже прив'язався машиніст баштових кранів Рибка, що належав до бригади, а працював далеко від неї. Рибку цікавив побут галичан, їх культура, традиції, релігія, і він нераз заявляв, що на старість, як вийде на волю, переїде жити в Галичину. Французов посміювася над ним і всіми бригадниками.

У вільний час Зенко навчав в'язнів гри в шахи, він був в неї закоханий. Гра займала його розум, помагала вижити в таборі і не збожеволіти.

Ідучи в шерензі з роботи, Зенко ненароком наступив на ногу в'язню з бригади власівців. Той вилаявся, при цьому назвав Зенка недобитим бандерівцем. Почалася шарпанина, яку запримітив солдат охорони. Власовці свого товариша сховали, а Зенка охоронець вивів з шеренги й в зоні віддав його внутрішній охороні разом з рапортом про порушення режиму.

На рапорті опер наклав резолюцію – сім діб карцеру. Маленька кімнатка розміром два на два метри. Металеві двері з "кормушкою". Бетонна підлога з отвором для власних потреб, маленький люк у бетонній стелі. Нема ні стільчика, ні матраца. В'язень день і ніч сидить навпочіпки в куті карцеру. Ввечері – горня теплої води.

На третій день – 150 грамів чорного хліба і миска баланди. Не так голод мучить в'язня, як холод безсонних ночей.

Тоді Зенко поринав у спогади. Говорив сам з собою. Складав вірші знайомим дівчатам з інституту. Спогади гріли душу, а душа тіло.

Така гармонія ставала анестезією в критичні хвилини життя. Приємними були спогади про Ларису Соколовську з контори, Ангелу Богданівську з медичного інституту і горду Дарку Баранівську з жіночої зони, й останню зустріч з нею.

Потягло його на поезію.

Римував у пам'яті куплет за куплетом:

Навіщо так тепло мене ти стрічала

І ясно так в вічі дивилась мені?

Ти поглядом своїм вогонь запалила,

Спокій мій забрала і вдень, і вночі.

"Відірвані фрази" назад повернула,

Себе в ідеали, а в дурні пошила мене.

Навіщо назавтра мене ти зустріла

І знову до себе манила мене?

Погаслі надії ти знов відновила,

Зломила присягу Тебе не зустріть.

Замкнутись з собою, а час чи могила,

Я думав, страждання із мене знімуть.

Дзвеніло в повітрі, дзвеніло в вухах:

"Ми можем зустрітись, залежить від вас."

І знову так тепло мене ти стрічала,

І ясно так в вічі дивилась мені,

І поглядом своїм все горе зняла,

Забув, що я в'язень, забув, що в тюрмі.

Навіщо допила з уст моїх напиток,

Своїми руками кормила мене,

Мрійливо і ніжно мене ти просила:

"Останься хоч хвильку у нас".

1951р.

Бригадир з двома бригадниками ходив до опера писати пояснення, і опер змилувався над Зенком. На четвертий день охоронець оголосив йому амністію.

Смерть Сталіна

5 березня 1953 року був робочий день. Повертаючись в зону, всіх цікавила вістка, чи виживе Сталін. Не один молився на роботі, щоб Господь вкоротив йому віку. Четвертого березня диктор радіо трагічним голосом повідомив про важкий стан генсека. Яка радість охопила в'язнів, коли ввечері з репродуктора коментатор трагічним голосом сповістив про смерть Сталіна. Табір враз перетворився у першотравневе гуляння. В'язні співали, танцювали, незважаючи на погрози охорони, поздоровляли один одного, бо вважали, що тепер наступник Сталіна розпустить табори. Французов кепкував над Зенком, що рвався до заліків: "Побачиш, Зенку, що ти залишишся доробляти свої заліки, а я тобі пришлю з волі посилку". Йшли дні, а змін не було. Хтось приніс вістку, що в таборі працює комісія з Москви, яка переглядає справи в'язнів. Й навіть поширилась чутка, що будуть скорочувати терміни на половину. – Тоді, – сміявся Зенко над Французовим, – я тобі продам свої заліки і пришлю з волі передачу.

Йшли місяці, стихали чутки, гасли надії на швидке визволення. Безнадійність ще глибше пригнічувала в'язнів. Росла апатія до життя. В середньому бараці черговий над ранком виявив повішаного на шнурку політв'язня.

Хто він і яка причина смерті, питали один у другого. Розказували, що отримав з дому листа, дружина писала, що виходить заміж, бо немає сили чекати 25 років. Розлучення дав суд згідно закону про засуджених на довгі терміни покарання.