Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Прощалася бригада, коли санітари на ношах несли мертвого на вахту, а там старший бив кувалдою по голові і багнетом проколював наскрізь груди в ділянці серця, щоб за зоною в'язень не ожив…

Попрощалася бригада з товаришем і сіла писати його дружині листа. Людська трагедія не принесла щастя ні йому, ні її, ні новому чоловікові. А діти? Що вони скажуть колись мамі?

Смерть Сталіна не принесла в'язням полегшення, а лише розчарування, бо сплеск надії на волю, як виявилося, були примарою. Потекли дні за днями. В'язні з десятирічними вироками кожного тижня перераховували дні з врахуванням заліків, які ще пришвидшували свободу.

Йшов 1954 рік. Різдвяні свята. Кривіцький Толя перший оголосив товаришам, що за підрахунком йому залишилося тут сидіти два тижні. Їли кутю з пинцаку і замріяно дивилися в простір далекої України. Як вона їх прийме? Яку волю готує їм невідома доля?

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Воля без волі

На початку квітня 1954 року Зенко повернувся з башкирських таборів до батьків в село Деренівка, що на Тернопільщині. Мама і тато працювали в колгоспі за трудодні, підтримуючи своє домашнє господарство. Була в них корова, ялівка, порося, кури і гуси. В стайні стояли колгоспні коні.

В перші дні батьки не дозволяли Зенкові нічого робити. З студентських років в нього збереглось знайомство з фармацевткою Ангелою Богданівською, яка після закінчення медичного інституту працювала в центральній аптеці Чорткова. Отож тепер він часто їздив ровером до Чорткова, де жив і працював на державній роботі шкільний товариш Рудий Іван.

Завдяки знайомствам в м.Чорткові Зенко отримав паспорт і приписку. Йому вже тоді виповнилось 27 років, про що нагадували сусіди і товариші з Теребовлі, натякаючи, що пора женитися.

Просидівши весь квітень на маминих харчах, Зенко почав розмірковувати про своє майбутнє життя. Де працювати? В додаток ще й односельчани підштовхували, покепкувавши з мами на колгоспному полі, що пора і Зенкові виходити до ланки на роботу. Мама не на жарт образилась і через сльози сказала: "Сину, якщо після 13 років навчання ти повинен йти в колгосп на роботу, то краще вертайся туди, звідки приїхав, тоді мені хоч тут не буде стидно за твою долю".

Спроби влаштуватися на роботу у сусідньому селі Довгому учителем хімії провалилися. Хоча директор школи С.Полівчак робив відчайдушні зусилля (він знав Зенка по Теребовлянській торговельній школі як старшокурсника), щоб таки влаштувати до себе в школу.

Навіть їздив у Буданів до однокурсниці Марійки Павлишин, щоб вона вплинула на свого чоловіка Петра Костика, місцевого комуніста, що займав посаду інспектора у районному відділі освіти. Та він був дуже обережний і прямо заявив Полівчакові, що такі націоналісти, як Зенко, в школі не можуть працювати.

Степан був гострий на язик і без оглядки на наслідки випалив:

– Ти ще за ці слова перед ним і мною будеш каятися. Після цього інциденту він вже не міг працювати довго в цій школі і перевівся у Тернопільський район.

Обіцяв влаштувати Зенка на роботу бухгалтером у м.Теребовлі і Іван Рудий, та коли начальник "Насіньсортовоч" дізнався, звідки він приїхав, то теж відмовив, тільки порадив, щоб ніколи в своїй біографії не писав про судимість.

На Івана Купала у Теребовлі завжди відбувається ярмарок обласного масштабу. Тут можна все продати і все купити, та основне – зустріти когось із своїх знайомих. На таку зустріч розраховував Зенко, тому раненько поїздом приїхав до Теребовлі. Трохи поштовхався поміж людей і таки зустрів декого з торговельки. Ось іде Рівний Василь й курить вже не махорку, а "Біломорканал". – Я вже учитель історії і прийнятий ха.. ха.. ха. Куди б ти подумав? в… нагнувся до вуха – в комсомол. – А де брат? – теж пошепки спитав Зенко. – Лежить під Бродами…Розійшлися наші дороги, Зенку. Смалига Мирослав, Палій Михайло, Сокальський Антін, Гуцал Йосиф, Романовський Стах стали членами комуністичної партії. Мій брат Степан і Давосир Роман стали вояками дивізії "Галичина". Копачівська Ірина, Крамар Філя і Легенький Богдан виїхали на Захід. В совєтській тюрмі за пропагування українських ідей опинилися Лиса Марійка, Жулковська Ольга, Романович-Дущак Міля, Кубів Василь, Облуковський Василь, Підкова Зеновій, Стечишин Степан. Знищені СБ ОУН за співпрацю з органами НКВД – Благітка Оксана, Галанджій Нуся.

Через Михайла Брезденя з с.Залав'я – хірурга Буданівської лікарні, колишнього товариша по навчанню в Львові., Зенко взнав адресу сина сільського священика – Богдана Глинського. Поїздом приїхав в Івано-Франківськ і немало здивувався, дізнавшись, що Б.Глинський – комуніст і завідує кадрами області. Дивина тай годі, син священика керує кадрами. Б.Глинський прийняв Зенка по–товариськи. Коли з'ясував ситуацію, Богдан запропонував два варіанти. Якщо Зенко хоче працювати, він зараз направить його на курси рентгенологів в Харків на півроку. Буде зарплата і добові на відрядження.

– Тільки в майбутньому завжди будеш відчувати між лікарями свою неповноцінність…

Разом з тим, поглянувши співчутливо на Якова, порадив:

– Їдь до Львова і пробуй поновитися в інституті. На мої курси рентгенологів завжди можеш розраховувати.

В Теребовлі ветеринаром працював товариш з інституту Тосько Сокальський.

На одній із зустрічей він познайомив Зенка з керівником обласної ветеринарної служби, а цей в свою чергу написав записку до професора Павлова – завідуючого відділом патологічної терапії ветінституту.

Професор Павлов виявився дуже чутливим росіянином. На кафедрі він не мав бажання вести розмову, а призначив Зенку зустріч на вулиці Пекарській напроти свого будинку. Павлов з'явився в домовлений час.

– Куда пайдьом? – спитав професор. Зенко знав від Тоська Сокальського, що Павлов любить випити, тому запропонував зайти в найближчий буфет. Взяв пляшку горілки і запитав Павлова про закуску. – Тюльку і хлєба, – сміючись з-за столика, попросив професор. Вислухавши сповідь Зенка про життєві проблеми, він спокійно допив решту горілки, закусив останньою тюлькою і на прощання сказав: – Всьо будєт харашо. Встретімса здєсь послєзавтра.

Цих зустрічей в буфеті було чотири. На останній Павлов порадив іти з заявою про відновлення на 3-й курс інституту до ректора. Ректор Мєшков покликав Калініна і начальника відділу кадрів, порадились і запропонували Зенкові йти до адвоката написати заяву про реабілітацію. – Як прийде повідомлення про реабілітацію, тоді інститут тебе поновить. Крім цього, порадили звернутися з проханням в Міністерство вищих навчальних закладів.

Всі ці поради були без визначеної перспективи. – А як мені жити завтра? – запитував себе Зенко.

Надворі буяла весна, все довкіл цвіло. Дівчата на вулицях сміялись між собою і підморгували знайомим хлопцям. А Зенко бродив вулицями, шукаючи знайомих, колишніх студентів, а тепер вже лікарів чи навіть наукових працівників. І світ йому був немилий, бо був він ніхто… Не студент, не робітник. Квартири нема, приписки нема, а без неї на роботу не беруть, і злість охопила Зенка: за що така доля випала йому. Чому молодь навкіл щаслива, а він нещасний. Хто йому допоможе? Заздрість брала його у свій полон.

Проходив по вулиці Краківській, зайшов, вірніше, його щось завернуло до Преображенської церкви. Стоїть перед розп'яттям Христа, дивиться на амвон і пригадує, як звідти промовляв єпископ Костельник, як тут з благоговінням студенти слухали співану Службу Божу і вкінці всі разом співали: "Боже Великий Єдиний, нам Україну храни,…вислухай наші благання".

Прислухався, з хорів немовби йшов шепіт гимну: вислухай наші благання… – Не вислухав – майнула диявольська думка. Вбили Костельника духовно і фізично, на глум всім нам, перед смертю заставили його відректись прилюдно від своєї віри і закликати свою паству "добровільно" переходити у православну церкву московського патріархату.

Перед очима пропливають картини похорону Костельника. Ось посеред вулиці повільно марширує в такт військового оркестру рота чекістів. За ними йде сам Алексєй з кліром русской православной церкви. Далі труна Костельника, церковний хор і обласна партійна влада на чолі з першим секретарем обкому КПРС. І знову рота солдатів з автоматами в руках "до бою". Замикає процесію цивільний натовп. По обидві сторони процесії їдуть на конях солдати з револьверами у руках. Театральний парад доходить до Личаківського цвинтаря, де викопану могилу оточують автоматники.

Після відправлення панахиди промовляє секретар обкому КПУ (здається, Грушецький):

– Тут, біля могили визначного діяча православної віри протоієрея Костельника зібрались патріоти радянської держави, щоб висловити повагу до його вчинку – навернення віруючих Західної України до праотцівської віри, і засудити ганебну роль уніатської церкви в організації вбивства Костельника прислужниками німецького фашизму – українськими буржуазними націоналістами.

Далекий спогад обірвав паламар: – Кінчайте молитися, бо ми церкву будемо закривати, – впів голосу радив сивий дідусь.

На вулиці гамірно, всі кудись поспішають. Місто живе своїм життям. Зенко сновигає, бо йти нікуди. І раптом … – Зенку! Де ти тут взявся?

Перед ним як з-під землі виросла товаришка з інституту Леся Мостова. Радісна зустріч, сповита зі студентськими спогадами, й перехід до реального сьогодення. Про себе Леся не розповідала, хотіла більше знати про Зенка… Він закінчив на мінорній ноті про своє безвихідне становище – в інституті не відновлюють, роботи нема, бо відсутня прописка. Жити теж ніде, бо нема грошей.

– Не журися, козаче, я тобі допоможу, – сміючись, підморгнула Леся. – Добре, що ти вже на волі, а все інше – дурниці. Паспорт маєш? – Маю..– то вже прекрасно. Дай мені його…

– Навіщо? – Для прописки. – А як? – Не питай, через три дні прийдеш за ним на Короленка 9/2. Пальцями торкнулась його підборіддя: – Вище носа, козаче, – і щезла у вуличному натовпі.

Настрій трошки піднявся, хоч сумніви про можливості Лесі переслідували Зенка ще три дні.

Знайшов вулицю Короленка, зайшов у браму. На довгий дзвінок привідкрились двері із запобіжником на ланцюжку. – Вам каво? – запитала бабця. Насилу в пам'яті переклав ім'я Леся на Олександра.