Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

– Мне Александр…у – а-а, Александра Івановіча, начальніка стола, ето дальше, под 2-а, но он в отпуске. Єго нєту.

– Ось тобі маєш прописку, – подумав, виходячи з брами на вулицю. Назустріч по тротуару йшли три офіцери. Зенко минув їх й оглянувся. Вони зайшли в браму, з якої вийшов він. Значить, це будинок військових…– Де ж мені тепер найти Лесю, щоб хоч паспорт забрати? Хто вона? Про себе вона нічого не розповіла, де працює, з ким живе. Тільки сказала, що інститут не закінчила. Хто ж вона тепер?…Але ж таку адресу на прощання мені назвала. Можливо "а" тоді не вловив. Хто ж тоді цей "Александр Івановіч". Мабуть чоловік.

Зенко вернувся ще раз в браму, віднайшов "2-а", подзвонив і …, яке щастя, двері відчинила Леся, привітна, як колись, завжди усміхнена. Зенко ввійшов у вітальню й зауважив шикарно обставлену кімнату меблями і килимами, на яких висіли шаблі, кинджали і сам Ленін. Це вловила Леся і попросила ще раз не розпитувати її про життя. З лиця дівчини зникла усмішка, на шиї виділились сині вени, а обличчя помережили зморшки не по її віку. Зенко з підозрінням глянув на бічні двері сусідніх кімнат.

– Хто вона тепер – моя колишня товаришка студентських років? Чому вона так постаріла?

– Ось твій паспорт… Поцікався тільки квартирою, де я тебе прописала, – підкреслюючи кожне слово, сказала вона. – Як влаштуєшся на роботу, заглянь до мене. Якщо буде важко, приходь, допоможу.

Розмова ставала офіційною. Зенко стояв перед Лесею, як студент перед викладачем, не знаючи, куди подіти руки. Мовчанку перервав телефонний дзвінок. Леся не спішила піднімати слухавку. – А тепер, щасливого! – Подала вона на прощання свою випещену руку. Зенко намацував приховану ручку дверей секретного замка. Леся вже говорила по телефону: – Да, да, мінутку падажді…– підійшла доЗенка, допомогла відкрити двері, погладила по рамені і якось по-материнськи співчутливо заглянула йому у вічі.

На вулиці не витримав і відкрив паспорт, де стояв штамп прописки. Прочитав – Львів, вулиця Севастопольська, підпис і кругла печатка. Почуття радості і смутку перемішались. – Я вже маю право на працю, але наді мною зависла небезпека невідомого…від Лесі. Вона тепер знає, як мене найти у Львові. – Ха-ха, – розсмішив сам себе. – Якщо захочуть, то й без неї його знайдуть. Який же ти став перестрашений? – прошепотів сам до себе…

Той день для нього був щасливий. Як мало людині потрібно для щастя – папірець, печатка на ньому, і світ міняє свій колір, сенс життя. Зенко ішов вулицею і вже не завидував перехожим хлопцям, що реготали зі своїми подругами. Біля Преображенки (не знати чому потягло його знову на вулицю Краківську) до нього пристав якийсь волоцюга, випрошував копійки на хліб, промовляючи:

– Дай, дай.., я за тебе помолюсь в церкві, бо ти, бо ти …вже забув молитися…

Зенко вже минув неборака, коли долетіли останні слова – "забув молитися…" Правда штрикнула в саме серце. Вернувся до нього, витяг приготовленого на обід карбованця і простягнув прохачу: – На, помолися за мене … З церкви вийшла красива дівчина з розпущеним по плечах волоссям і прямувала сходами прямо до нього. Зенко не відривав від неї очей, стоячи поруч з жебраком. Дівчина вийняла з сумочки карбованця, кинула його в капелюх жебракові і, піднявши на Зенка свої блакитні очі, материнським тоном промовила:

– А вам би не гріх теж помолитись в церкві за себе. Бог вам допоможе…

Зенкові відняло мову. Підшукував слова для відповіді і не знаходив. Дивився їй вслід, борючись із двома альтернативними думками: – Чому стоїш, дурню, іди за нею. Вона гарна і тобі сподобалася. А друга: – Послухай її ради: зайди в церкву і помолися, подякуй Богові за прописку. Її ти ще знайдеш…Перемогла друга думка. Зенко молився щиро і довго. Давно так не молився. Хіба що в перші дні перебування в тюрмі, на Лонцького після арешту.

На вулиці відчув подвійну полегшу і радість огорнула його душу, до нього поверталась віра в себе. Йшов швидко, хоч не знав куди. Усміхався сам до себе і до прохожих. Життя наповнювалось змістом.

– Зенку, зачекай…, то ти, чи не ти? – голосно долинув до нього ззаду жіночий голос. Зенко обернувся і пізнав Марійку Бернат з сусіднього села, яка навіть була його далекою родичкою по бабциній лінії. Крім цього, разом закінчували торговельну школу в Теребовлі.

– Яке щастя! Мене у Львові ще признають.

Марійка розпитала про минулі роки і запросила до себе. В хаті познайомила з чоловіком. Рухливий і допитливий Іванко відразу зрозумів ситуацію, в якій опинився Зенко. – Потрібна у Львові робота? – запитав і тут же: – Мій швагер вас влаштує, ідемо до нього…З'ївши кілька канапок з шинкою, пішли до швагра.

І знову розповідь про минуле і проблема майбутнього, в першу чергу, працевлаштування.

Богдан, так називався швагер, почав розпитувати про технічні знання. Що таке ват, ом, редуктор, манометр, ротор, статер і ще багато такого, про що Зенко не мав зеленого поняття. Та й колишні знання з фізики видули з пам'яті башкирські заметілі. Його ці екзамени ображали, і він заявив, що піде працювати простим робітником на будівництво, навіть землекопом, якщо Богдан цьому посприяє.

– Ні, нехай вони йдуть землю копати, а ви підете працювати інженером… – Хоч мова Богдана була зовсім серйозною, Зенко щиро розсміявся, сприймаючи це за жарт.

– Ви в Сибіру баштовий кран бачили, – питає Богдан.

– Бачив, але здалека.

– Тепер побачите зблизька.

Подавши аркуш паперу і ручку, Богдан диктував назви баштових кранів, назви і склад їх частин.

– Оце все треба вивчити напам'ять і завтра о 10-й ранку прийти на базу МПБ, що на вулиці Кульпарківській, до начальника Миколи Гузіка.

Цілий вечір Зенко вчив напам'ять чудернацькі терміни і назви кранів. Уранці поїхав на базу. Кабінет начальника був закритий і Зенко вийшов шукати його на територію бази. Зустрічного запитав: – як знайти, – почав згадувати його прізвище – а … Пуговіца.

– Якщо ви шукаєте Гузіка, то це я, – відповів з гідністю зустрічний. – Так, так, – ніяковіючи підтвердив Зенко, – я шукаю товариша Гузіка. Розмовляли російською на вулиці і в кабінеті.

– То де ви працювали на кранах ?

– На будові в Башкирії, – не моргнувши оком, Зенко збрехав.

– Покажіть трудову. – Зенко не мав поняття, що це таке.

– Це була…секретна "стройка комунізма" МВД СРСР. – Он як? – дивувася Гузік. – А які ви крани знаєте? – Всі крани – випалив без затримки Зенко. Йому було нічого втрачати. Він діяв за інструкцією Богдана. – І кабель до кранів знаєте? – Звичайно, всі. – В думці сам себе Зенко запитав: – А як вони виглядають? Кабель-крани, здається, це електричний шнур. А який у шнурі може бути кран. А якщо спитає про конструкцію того крана Гузік, що ж відповісти?

На щастя, з коридору почувся голос Богдана. Гузік закликав його в кабінет і запропонував перевірити хлопця як спеціаліста по баштових кранах, а сам вийшов на територію бази, залишивши привідкритими двері кабінету.

– Мене звуть Богдан Данилович. Я тут працюю головним інженером, – заявив офіційним тоном, а вас? – Зеновій Григорович… – Почався екзамен. Щоб надати своїм відповідям переконливої інтонації, Зеновій витягнув з кишені вчорашні записи і, поглядаючи на двері, чітко відповідав на запитання головного інженера про крани і їх конструкцію. Відповідав, навіть випереджуючи його запитання. Почулись кроки в коридорі і Зенко сховав шпаргалку. "Театральна репетиція" закінчилася.

– Ну як? – запитав Гузік.

Богдан багатозначно глянув на екзаменуючого. – Погуляйте на дворі, вас покличуть…

– Ну, як? – вдруге перепитав Гузік.

Богдан зробив паузу і запитав: – А де ви його найшли?

– Він сам прийшов, а що?

– Та це великий спеціаліст, – подавивши в собі регіт, випалив Богдан.

– Невже? То будемо брати.

– Якщо він ще згодиться, – вдавано засумнівався Богдан.

– Люда, поклич цього хлопця з двору. Богдан покинув кабінет і пішов на територію бази.

– Ми вас приймаємо на роботу і пропонуємо 760 крб. зарплати. – Зенко задумався. Скільки ж то буде? Це майже стільки, як йому виплатили за всі роки ув'язнення. Гузік цю хвилеву мовчанку розцінив як невдоволення.

– Я знаю, що це для вас мало, оформляйтесь…ми вам ще додамо.

Люда прийняла заяву і знову запитала про трудову книжку. Зрозумівши, що від нього хочуть, Зенко пообіцяв написати в Башкирію листа з проханням про довідку.

– Бо МВД трудових не видає, – вже переконливо повчав він інспектора по кадрах.

Богдан ще вчора перетворив Зенка у своєрідного артиста. Йому ця роль щораз більше подобалась.

– Це навіть цікаво…Після двох курсів ветеринарії і п'ятирічної академії "школи комунізма" – новоспечений інженер: "ха-ха-ха" – , голосно сміявся Зенко на вулиці Кульпарківській. Перехожі не оглядалися за ним, бо звикли бачити таких на цій вулиці.

Зенко тільки тепер побачив і відчув, що на дворі 24 червня, що все навкруг розквітло, а весна, наситившись пахощами і кольорами рослинного світу, переходила непомітно в тепле літо.

Вранці наступного дня Богдан Данилович викликав до себе електрика Біласа і майже імперативним тоном сказав:

– Познайомся із Зеновієм Григоровичем. Він буде начальникам по монтажу і експлуатації баштових кранів, тобто твоїм начальником. Він є моїм товаришем. Баштових кранів не знає і твоє завдання навчити його всього того, що ти вмієш і знаєш. На це даю тобі місяць. Про нашу розмову ніхто не повинен знати. Зрозумів?!

– Зрозумів, – смирно відповів Білас.

Місяць Зенко ходив з Біласом по будовах, де працювали баштові крани. Протягом цього часу Білас вчив його, та коли він вперше піднявся в кабіну крана, світ закрутився, його знудило і потягнуло на блювання. По небі пливли маленькі хмарки, дивлячись на які, Зенко відчував страх, бо кран, здавалось, ось-ось впаде. Білас за той час вже сидів на кінці стріли і кликав до себе Зенка, щоб показати йому схему вимикача, що фіксує рух стріли в нижній і верхній позиції. Тремтячими руками Зенко тримався за металеву раму вікна і дивувався віртуозності Біласа. Переборовши страх, він з великими зусиллями спускався по металевій драбині вниз.

Не менші враження були в Зенка при монтажі і демонтажі баштових кранів. Білас ретельно, з терпінням старшого брата (хоч за віком був молодшим за Зенка), виконував доручення головного інженера – готував його до виконання обов'язків керівника кранового господарства 98-го будівельного тресту.