Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Через рік Зенко оправдав сподівання. При різних аваріях у Львові його вже викликали як спеціаліста на експертизу котлонагляду.

Весною 1955р. Гузік викликає Зенка до себе в кабінет й, усміхаючись, каже: – Мнє нужна ваша помощь … – Какая, – питає Зенко.

(Будь-яка розмова з начальством завжди велась тільки російською мовою. Українська могла розцінюватись як прояв українського буржуазного націоналізму і носієм цієї мови відразу цікавились платні агенти КГБ). На будівництві міста в тих роках появились вихідці із сіл, що були причетні до визвольних змагань ОУН-УПА та звільнені з таборів. Одні і другі вростали в радянське цивільне життя. Щоб не попасти під "недремне око" спецслужб, вони кривили душею і розмовляли з московським начальством каліченою російською мовою.

– Розумієш… я вирішив вчитися, мені потрібна твоя допомога. – Гузік відкрив програму вступних екзаменів, в якій були елементарні питання з арифметики 4-го класу: дроби, їх додавання, віднімання і множення.

– А куди ж ви поступаєте? – дивуючись, запитав Зенко Гузіка На питання він відповів питанням. – Що… не знаєте? Нічого, ви розумний, самі вивчите і мене навчите. – До кімнати зайшла бухгалтер, і Зенко зрозумів, що розмова з начальником закінчена.

Довго Зенко мучився, чи це часом не провокація. Начальник, який керує інженерами, не знає дробів. Куди ж він поступає?

Вияснив пізніше, що п'ять трестівських євреїв на чолі з заступником керуючого трестом організували при будівельному технікумі спеціальний набір на дворічні курси інженерно–технічного персоналу практиків, що не мають ніяких дипломів. Туди поступив вчитись після домашньої підготовки його начальник.

Перед вступом начальник признався, що дістав довідку за 7-й клас, на підставі якої його прийняли до будівельного технікуму в групу інженерно-технічних працівників-практиків. При совєтах слово "дістав" набуло всесоюзного значення. Товари в крамницях не купували, а діставали з допомогою знайомих. Переплата за товар залишалась в кишені продавця. Таким чином продавалось все, на що був попит: різні посвідчення, атестати, дипломи, оцінки в школах й інститутах. Посередники між продавцем і покупцем заробляли свою частку. Слово "дістав" вживалось в парі з поняттям "блат".

Отож, Зенко, готуючи до вступу на курси свого начальника, що керував на виробництві інженерними кадрами, дивувався часто з його малограмотності. – Чому ми, така велика держава, повинні принижуватись перед маленькою Грецією і геометричний трикутник позначати буквами грецького алфавіту? Це пахне антирадянщиною, – обурювався Гузік.

Міське життя ставало нормою. Появились нові друзі, нові проблеми побутового життя. Зенко мешкав у підвальній квартирі старшої вдови по вул. Севастопільській 7. На першому поверсі над ними проживала Зоня Бійова з батьками і квартиранткою Нусею Якубовською (студентка медінституту з курсу фармації). На одну з вечірок дівчата запросили до себе і його. Там він познайомився з землячкою Мартою Тютькою й іншими дівчатами. Танцюючи з сусідкою Зоні – Галею, відчув тепло пишних грудей, якими вона провокувала його, незважаючи на стеження за ними її чоловіка. Присутні тут студентки не дозволяли собі в танці так тертись, як це робила Галя. Мабуть, тому чоловік скоро забрав її до хати. Вечірка закінчилася після опівночі. Яке у Зенка було здивування, коли прийшов додому й побачив, що в помешканні разом з господинею в ліжку спить Галя. В кімнаті було три ліжка: одне господині, друге її сина, а третє – його. Галя знала, що господиня ранесенько йде на роботу. І тільки-но рипнули двері за господинею, як Галя поманила Зенка до себе. Вона лежала навзнак без сорочки. Ковдра була притиснута до стіни лівою ногою, а права опиралась на побічницю ліжка. Чи міг Зенко не спокуситись на заманливий вид Єви?..

На ліжку Іванко повернувся очима до вікна. В кімнаті вже розвиднілося. Зенко перейшов на своє ліжко, бо відчув, що хлопець вже не спить. Галя швиденько одяглася, нахилилася над Зенком і тихенько поцілувала.

– Дякую…, я дам знати, коли… – Легенький шурхіт тапочок по підлозі і рип вхідних дверей повернули Зенка до роздумів над тим, що сталося…

Ідучи з роботи, в місті зустрів товариша з інституту Василя Головача, який похвалився, що захистив кандидатську дисертацію і працює над докторською.

– Ти поступив вже в партію? – перевів Зенко розмову з наукової теми. Головач відчув у цьому питанні нотку не то цинізму, не то докору. Він дивився у вічі Зенку і бачив в них ту саму ненавість до яничарів, яку колись відчував разом з ним в студентському гуртожитку на вул. Стельмаха. Минуло шість років і що ж відповісти на його питання? Хто ж він тепер для Зенка?

– Так, я член комуністичної партії, – чітко, навіть підкреслено, не ховаючи очей, відповів Василь. Зенко відвів погляд і мовчки теж згадував розмови в гуртожитку. Йому імпонував розум Василя, його судження про волинську трагедію з польськими боївками. І чого тільки не переговорили вони як добрі товариші-однодумці про національно–визвольний рух на Західній Україні. Мовчанку перервав Василь:

– Скажи мені щиро, якщо так станеться, що в тебе буде влада…, ти мене розстріляєш, як комуніста?..

Зенко не сподівався на таке категоричне питання, хоч воно відповідало колишнім їхнім принципам. Задумався на хвилинку. Перед очима постали львівські події, і як він разом з Василем їх осуджував. Як міг професор Крип'якевич відмовлятись і засуджувати свою "Історію України", з якої вони вчились в школі? Як міг Я.Галан публікувати свої памфлети? Як міг…Павличко ? Як міг…О. Вишня? Як могли вони…?

Саме про це була полеміка в етапному вагоні, лише більш категоричною. Як могли Рильський, Сосюра, Тичина…відректися самих себе і йти на службу до катів свого народу. Пішли за панськими об'їдками претенденти на "батьків нації". Не захотіли їсти арештантську баланду і нюхати запахи "параші"… "Не вам, не вам, доносчики і фарисеї, за правду…", – надривались львівські студенти, дискутуючи з вихідцями східних областей. "Ми теж могли так зробити, не одному з нас пропонували…"

– Чому мовчиш, – перервав спогади Василь.

– Та так – згадав… Згадав наші з тобою студентські розмови?

– Та це були дитячі фантазії, а життя – це інша річ… і не прийдеться тобі мене стріляти, бо при нашому житті ти до влади не доберешся. Вони твердо її тримають, – голос Василя вже нагадував мову слідчого з Лонського. Він говорив впевнено розгніваним тоном.

– Краще, ніж в мене стріляти, подумай над своїм життям. Не раджу тобі братись за старе. Думаєш, вони не слідкують за тобою. Втирайся в сучасне життя, головою муру не проб'єш. Про помсту не думай…змарнував свою молодість, змарнуєш і життя. І ще одне – нікому не вір, багато з наших дали підписку на співпрацю з КДБ.

Йшли разом колишні товариші, але вже чужі один для одного. Василь хотів згладити свою повчальну тираду оправданням ренегатства і не знав, як перейти на доброзичливий тон. Це відчув Зенко, тому першим порушив мовчанку.

– Розкажи мені, куди направили наших одногрупників на роботу: Лебединського, Крета, Киду і …, – зам'явся (згадав про візит до Мостової) – чому не закінчила навчання Леся Мостова?

– А ти звідки про це знаєш? – перепитав Василь.

– Я зустрічав її…

– Так ось… після вашого арешту – Стебельського, Дем'янчука, Желема, Дяківа в інституті почалась чистка. Всіх наших товаришів довго тягали на допити і пізніше виключили з інституту.

– А тебе, – злорадно запитав Зенко, – залишили в аспірантурі разом з Головацьким як перших комсомольців?

– Так! – голосно підтвердив Василь, – ми…("Дали підписку на співпрацю?" – в думці запитав Яків) ми поступили в комсомол, зрозумій, іншого виходу не було…

– Або стати на прю, іти за вами, або… йти на співпрацю з ними, – закінчив Зенко, – і стати професором.

– Але ж сьогодні вже всі студенти є комсомольцями. І чому не бути професорами, якщо відкривається така можливість: Чому? Чому? – вже наступав Василь. – Чому всій інтелегенції сидіти за гратами, коли можна допомогти свому народові легальним шляхом.

– Вирощувати здорові колгоспні свині, щоб не зіпсувати апетиту москалям, – в'їдливо доповнив Зенко патетичну Василеву фразу про народ.

– Ти залишився таким, як був колись?..

– А ти як думав?! – в очах Зенка блиснули іскорки злоби.

– Якщо так, то нам нема про що далі вести розмову – Василь подав Зенку руку, який усміхнувся і продекламував куплет Анни Алігер: "Какая боль таится в том, чтоб другу, ставшему врагом, сумєть нє протянуть руки…". Василь слухав і ошарашено дивився на Зенка.

Та все–таки відверта розмова дала певні наслідки. Зенко почав втиратися в нове "совєтське" життя. Ходив на танці, вечірки, знайомився з новими товаришами. Також поступив на спецкурс вечірнього факультету будівельного технікуму, де вчився його начальник. Мрія про поновлення у ветеринарному інституті з кожним днем втрачала сенс. Адміністрація інституту категорично відмовляла йому у цьому. Міністерство вищих навчальних закладів СРСР відфутболило його до Міністерства УРСР, а то в свою чергу до прокуратури за реабілітацією. Верховний суд УРСР підтвердив, що Зенко засуджений законно за антирадянську діяльність і не підлягає реабілітації.

Але ж світ не зійшовся клином тільки у Львові, можна попробувати вчитися за його межами – в Одесі, Ленінграді чи в Омську. Зенко зайшов в деканат і залишив заяву з проханням видати залікову книжку або довідку про закінчення двох курсів стаціонарного лікувального факультету. Через тиждень видали йому цей документ з припискою, що виключений за рішенням суду за антирадянську діяльність. Ось тобі інший інститут…

В центрі біля будівельного технікуму прочитав оголошення про те, що московський технологічний інститут набирає на заочний факультет абітурієнтів на різні спеціальності. Можна попробувати. З відділу кадрів будівельного технікуму під розписку взяв диплом про закінчення культосвітнього технікуму і здав його разом з заявою в приймальну комісію московського технологічного інституту.

Їдучи з лісотехнічного інституту, з танців, Зенко в трамваї відчув на собі пристальні погляди двох молодих хлопців, що, проштовхуючись між пасажирами, не спускали з нього очей і підходили до передньої площадки.