Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

А ще було б добре, якби вона не надумала тут все спалити бо, як мінімум, нам тут ще ночувати. Але настрій Юрії покращився як тільки вона дізналася у Деяна де саме наша кімната та потягла туди за собою Ігоря. А нам лишалося лише дати їм час побути наодинці. 

— Вона часто буває такою, — промовила я до Деяна.

— Це не дивно, бо вона із чистокровних імперців. Вони вважають усіх інших нижчими та гіршими за себе, і бережуть кров свого роду чистою, — відповів він допиваючи вино. 

— Бережуть кров чистою? — перепитала я здивовано, адже те, чим зараз мали займатись Юрія та Ігор, під це не підпадало, це точно. 

— Як правило. Та виключення завжди бувають, — уточнив він. — Якщо хтось із чистокровних зляжеться із кимось з іншого народу, то над ним будуть насміхатися. Тому твоя подруга або тимчасово забавляється з ним, а потім кине, щоб не заплямувати репутацію, або справді кохає. 

— Вона його справді кохає, повір, — сказала я пригадавши мить, коли вона ледь не вбила мене за Ігоря, та і деякі інші, що це підтверджували. — Але давай не будемо розмовляти про них за їхніми спинами. Краще скажи, чим нам зайнятись? 

— А чим тут зайнятися, крім того, як ще випити та порозмовляти? — промовив Деян та, взявши глечика до рук, показав помічницям корчмаря, що було б непогано його наповнити. — Можемо ще погуляти навколо корчми, але здається мені, що там вже можна натрапити на всяких монстрів. 

— Думаєш, вони вже і тут з'явилися? — запитала я. — Останнім часом їх лише чути, і то не впевнена, що це не якийсь звір, якого я не знаю.

Мені слабо вірилося, що тут буде таке ж нашестя чудовиськ, яке нам траплялось раніше. Здавалося, Заброда вже не впливав так сильно на землі якими ми йшли, що і підтверджувалось слабкими спалахами на небі. Ми були верхи на конях, а тому добре тримали дистанцію. Але не здивуюся, якщо це просто Великий Ліс взяв собі час на відпочинок.

— Кажуть, береженого доля береже, — здвинувши плечима відповів він, після чого на мить завмер. — Діано, я маю тобі дещо сказати.

— Я слухаю.

— Ти здогадалася на рахунок того, ким я є, — сказавши це, він поглянув на мене. Я злегка кивнула, даючи йому розуміти, щоб він продовжував говорити. Вигляд у нього був неспокійний. — Як тільки ми дістанемося Євіанни, то більше не побачимося. Моя гільдія забороняє наявність близьких людей, і може самостійно спробувати це виправити. Я не хочу, щоб вони тебе вбили, або твоїх друзів. А вони це спробують, якщо дізнаються. 

А ось настає момент, коли я маю пожалкувати через таку близькість з іншою людиною. Знала, що так буде, але чомусь тоді вирішила, що переживала і гірші речі у своєму житті. Але було нерозумно порівнювати — це втрата трішки іншого характеру, і боліло від неї інакше. 

— Добре, я зрозуміла, — спокійно відповіла я та поглянула йому в очі.

Він виглядав здивованим, але, схоже, зрозумів мої емоції. Я шукала спокійного життя в Євіанні, а не страху за себе та друзів. І якщо заради цього треба пожертвувати частиною щастя, то я готова. Я не відчувала злості ні до нього, ні до його цієї гільдії. Натомість мою увагу привернуло дещо інше. 

Серед людей, що весело випивали та сміялися, йшла страшна істота, схожа на людину без шкіри. Руки в неї були до самої підлоги, і тяглися за нею. Ніхто із присутніх, що іноді навіть віталися з нею, здається, не вбачали в ній нічого страшного. Вони або не помічали істоту, або лише мигцем дивилися на неї. Обличчя її було перекрите іншим обличчям: наче якусь маску, воно носило шкіру з людського лиця. З-за одного зі столів почулися веселі викрики, і істоту запросили сісти до них:

— Мікаель, де ти шлявся? Сідай, у нас ще багато пива! 

Чоловіки, за один стіл до яких сіла ця істота, вбачали в ній свого друга. Мабуть, саме його обличчя вона і носила. І потвора справді сіла до них та їла і пила запропоноване. 

— Підемо звідси? — запитав Деян, чий погляд теж був на монстрі.

— Ти теж його бачиш? — здивувалася я.

— Воно використовує магію ілюзії, і досить сильну, щоб я не міг розгледіти достатньо добре. Але бачачи сам тільки силует, можу сказати, що це не людина. 

— Може воно не зле? — промовила я дивлячись як воно поїдає їжу з миски.

— А що ти бачиш, Діано?

— Воно носить на собі людське обличчя, мабуть, того самого Мікаеля, про якого ті чоловіки казали, — промовила я та нарешті відвела очі від істоти, щоб не привертати її уваги.

— А, ну тоді воно точно не зле, Діано, — криво усміхнувшись промовив Деян. — Всього то вранці, можливо, буде носити обличчя когось із нас.

— Будемо залишати когось на варті, поки інші сплять, — промовила я. Але побачивши вираз обличчя Деяна, що просто не розумів відсутності страху у мене, додала: — Знав би ти, в яких умовах нам доводилося спати раніше, то не здивувався б. 

— Повірю на слово, Діано, — промовив він та відставив випивку в сторону. Вже добре його знала, і розуміла, що тепер він і на мить не розслабиться, весь час тримаючи руку ближче до меча.  — А тепер ходімо до нашої кімнати.

Ми розповіли Юрії та Ігорю про ту істоту, і як я й очікувала, реакція їхня була такою ж, як і в мене. Лише Ігор став більше вслухатися в галас, що йшов з-за дверей. Він і запропонував побути вартовим, відмовившись навіть від зміни.