Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Добре,- Мірабель глибоко зітхнула.- Забирайте мене, але залиште всіх інших і елемент. Це я винна у тому, що Чорний Кіт постраждав. Я і понесу відповідальність.

-Ні!- Розлючено сказав Святий.- Цього не буде. Забирайтеся з Елемстоуна негайно, поки не стало запізно. 

-Це й близько не чверть твого істинного гніву, Ніко. Нумо ще раз. – Рен залився гримучим сміхом, а тоді згадав про слова Святого.- Та, боюсь, це неможливо. Ми повинні виконати примхи Смерті. 

-І що ви пропонуєте робити?- Тихо запитала Лелейн.

-А ось це дійсно правильне питання.- Ши підійшла до них ближче.- Отже, у вас буде маленький шанс на спасіння, якщо заграєте у нашу гру.

-Правила дуже прості.- Продовжив Кін.- Ми даємо вам скляну кулю, яка визначить хід вашої подальшої долі. Якщо пощастить, ви зможете позмагатися за життя, якщо ні, ми забираємо вас в Потойбіччя.

-Якась дурня.- Ніко закотив очі. А ще його неймовірно сильно дратувало, що всі з Потойбіччя вважали його якимось демоном. І, дійсно, що за маячну вони верзли про нього?- Досить морочити нам голову. Я попереджаю останній раз.

   Святий розумів, що Прокляті не залишать їх у спокої, так само, як і підступна Смерть, яка ненавиділа все, що пов’язане з Елемстоуном, зокрема через давню образу. Але він також знав, що не може дозволити їм забрати Вієро, Лелейн, а особливо, Мірабель. Він не міг так ризикувати. Ніко усвідомлював, що його життю нічого не загрожує і він знищив би Проклятих в будь-яку мить, але якщо Мірабель була ключем для істот із Потойбіччя, отже Смерть теж могла потрапити у Елемстоун. А ще більших проблем він не хотів тим паче.

-Ми зіграємо у вашу безглузду гру.- Впевнено сказала Бель.- Але тепер ми будемо ставити умови.

-Кажи.- Невдоволено відповів Рен.

-Ви повернете Священну Воду у Колбі, ні на крок не наблизитесь до Розаліни, перенесете тіло Касаліна до Танкервілю, зникнете одразу після завершення гри і більше ніколи тут не з’явитесь.

   Зізнатись чесно, Бель не була впевнена щодо Розаліни. Адже вона намагалася не один раз позбутися її, насильно віддала заміж і прагнула розв’язати війну з Валентійцями, в якій загинули б невинні люди, а ще знищила елемент, тим самим поставивши під загрозу весь Елемстоун. Але вона сподівалася, що хоча б смерть Касаліна змусить її задуматися над своїми діями. До того ж, знаєте, була ще одна вагома причина – Розаліна була її сестрою. І поки не було пізно, вона готова була пробачити. Не за Елемстоун. Вона пробачала лише за себе. 

   Мірабель погодилася на гру, тому що не хотіла втратити ще більше. Багато чого, за що вона так боролася, могло зникнути за секунду. І якщо їй судилося померти від рук Проклятих аби врятувати світ, вона б пішла на це не роздумуючи. Якби ж вона тільки знала, що та величезна темна енергія всередині неї і без того повільно її вбиває.

-Ми маємо погодитись, чи не так?- Поцікавилася Ши у Рена.

-Іншого виходу, схоже, у нас немає.- Рен подивився на Мірабель.- Домовились.

-Чудово.- Бель полегшено зітхнула.

-Жахіття якесь.- Роздратовано прошепотів Ніко, однак сперечатися не став.

   Вієро мовчки стояв трохи осторонь, а його серце стискалося кожен раз, коли він дивився на брата. Йому раптом стало все одно на все, що з ним буде відбуватися далі. Хотілося зникнути з цього місця і побути на самоті, аби переосмислите події і віднайти шлях з цієї суцільній діри у його житті. А думки про те, що доведеться знову боротися за справедливість, заганяли його у ще більший кут. Вічно веселий Вієро поступово перетворювався на похмурого і замкнутого хлопця, не бажаючи нікого бачити і щоб не бачили його. Він ніколи б не подумав, що смерть брата могла стати для нього такою болісною подією. Зізнатись чесно, ночами він допускав такої думки. Вона існувала у його снах. Та зараз Вієро розумів, що не вміє жити без старшого брата, не може пробачити собі та решті його втрату. Напевно, це сталося через те, що до цього ніколи не мало дійти. 

   Лелейн співчутливо дивилася на нього, розуміючи, що він точно не готовий ні до якої гри зі Смертю. І взагалі їй здавалася ця ідея найбезглуздішою річчю на світі. Однак, занадто багато залежало від неї і це розуміли абсолютно всі. Візит до Потойбіччя став найбільшою їх помилкою, доводячи, що зі Смертю гратися не можна. 

-Почнемо, чи так і будемо дивитися один на одного?- Тихо мовив Вієро. 

   Мірабель спохмурніла від одного його вигляду. Їй справді було шкода Вієро і в якомусь сенсі це була її провина. Вона знала Касаліна із самого дитинства, тому які б з ним складні не були стосунки, все одно це змушувало сумувати за королем Танкервілю. Смерть завжди примушує сумувати. В тому чи іншому сенсі. 

   У Нани в руках з’явилася невеличка куля зі щільного і товстого шару скла, що могла повністю вміщатися в руці. Вона була прозорою і ніхто б ніколи не міг уявити які вона спричиняла біди і скільки людей загинуло чи постраждало через неї, хоча, заради справедливості, ці люди, зазвичай, були злочинцями і самі могли нашкодити кому завгодно.

-Хто з вас триматиме кулю в руках?- Запитав Кін.

-Це обов’язково?- Спершу не зрозуміла Мірабель.- Що, як вона… небезпечна?

-Якби це було так, ми б не витрачали купу часу на те, аби вмовити вас зіграти і тим паче, не погоджувалися б на ваші умови.- Сказав Рен. 

-Добре.- Бель простягнула руку, беручи кулю у долоні.- Я триматиму її.

-Смерть чи пощада?- Проговорила Ши дуже чітко.

-Я наче опинився на Хелловіні.- Пробурмотав Ніко.

-Пощада.- Відповіла Мірабель.- Хіба це не очевидно?

-Відповідь зарахована.- Кін посміхнувся.

   Мірабель зробила глибокий вдих і повільно видихнула, стискаючи кулю і ховаючи її у долонях. Вона відчула легенькі поштовхи і поколювання, що змусили обмотану у просочений кров’ю бинт руку боліти ще більше. Але до цього глухого болю вона вже звикала. Секунди повільно тягнулися і напруга всередині неї ставала вищою кожної миті. «Що, як це буде смерть?»- Вихрем пронеслося у Бель в голові і вона швидко відкинула похмурі думки куди подалі.