Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Місіс, — гукнув чоловік біля бару, — я знаю, що в мене є гроші. Ще лише одну, і я присягаюся, я заплачу вам наступного разу.

Фанні розгнівано повернулася до нього.

— Твої обіцянки нічого не варті. Не можеш платити — не можеш сидіти. Йди геть! — вона підійшла до нього і схопила за комір. — Нумо, забирайся! — ревіла жінка.

— Ви ж маєте про запас один келих.

— Ані краплини, — вона протягла чоловіка кімнатою, різко відчинила двері й виштовхала його на холод. Потім затраснула двері і повернулася, захекана й розчервоніла.

Коли Фанні була розлючена, на неї страшно було дивитися. Навіть Джек втиснувся у свій стілець, нажаханий тим, що може статися далі. Його погляд упав на самотнього відвідувача, який ще лишався — чоловіка, який заснув за кутовим столом.

— Ти теж. Час іти.

Чоловік не поворухнувся.

Те, що її було проігноровано, стало останньою краплиною, яка змусила обличчя Фанні спалахнути пурпуровим кольором, а м’язи на її руках напружитися.

— Ми зачинені. Іди, — вона швидко наблизилася до чоловіка і сильно штовхнула у плече. Але, замість того щоб піти, він завалився набік і впав зі свого стільця на підлогу.

Якусь мить Фанні просто дивилася з огидою на його роззявлений рот і висолоплений язик. Вона насупила брові, утворивши глибоку зморшку на лобі, і нахилила обличчя так близько, що Джек подумав, вона збирається поцілувати чоловіка.

— Він не дихає, Джеку, — сказала Фанні.

— Що?

Вона поглянула на свого чоловіка.

— Іди подивись.

Джек підвівся зі свого стільця і крекнув, опускаючись коло чоловіка на коліна.

— Ти бачив удосталь трупів, — сказала Фанні, — маєш сказати напевне.

Джек зазирнув у розплющені очі чоловіка. Слина блищала на його фіолетових губах. Коли він припинив хропіти? Коли тиша повисла над кутовим столом? Смерть підкралася так тихо, що вони навіть не зауважили її прихід.

Він підвів погляд на Фанні.

— Як його ім’я?

— Я не знаю.

— Ти знаєш, хто він?

— Просто вітром з верфі занесло. Прийшов сам.

Джек розпрямився, його спина боліла. Він подивився на Фанні.

— Ти зніми з нього одяг, а я піду запряжу коня.

Йому не треба було пояснювати дружині, що до чого, вона впіймала його погляд і кивнула у відповідь. Хитрість блиснула в її очах.

— Ми все ж заробимо свої двадцять доларів сьогодні, — промовив Джек.

16

— Воскреситель, — сказав Генрі, — старе слово, яке більше не вживається. Більшість людей сьогодні й не уявляє, який стосунок воно має до грабіжників могил чи викрадачів трупів.

— А Норріс Маршалл був одним із них, — сказала Джулія. — Лише за необхідності. Це точно не було його ремеслом. Вони сиділи за обіднім столом, сторінки нещодавно виявленого листа від Олівера Венделла Голмса було розкидано поміж їхніх горняток з кавою та ранкових мафінів. Це вже був доволі пізній ранок, туман усе ще висів за вікнами, які виходили на море, і Генрі ввімкнув усі лампи, щоб освітити похмуру кімнату.

— Свіжі трупи були цінним товаром у ті дні. Настільки цінним, що здобуття їх перетворилося на вигідну справу. А постачання тіл до нових медичних навчальних закладів процвітало по всій країні, — Генрі почовгав до однієї з книжкових шаф. Із пожовклих томів на полицях він витяг книжку і повернувся з нею до столу, де вони з Джулією читали під час сніданку. — Ви маєте розуміти, що означало бути студентом-медиком у 1830 році. Тоді не було жодних стандартів чи офіційної акредитації для медичних навчальних закладів. Одні були пристойними, інші — недалеко пішли від звичайних шахрайських схем заробітку з привласнення платні за навчання.

— Як щодо коледжу, де навчалися доктор Голмс і Норріс Маршалл?

— Медичний коледж Бостона був одним з найкращих. Але навіть там студенти мали складнощі з отриманням трупів. Заможні студенти могли сплачувати воскресителям за постачання тіл. Але якщо ти був бідним, як містер Маршалл, то мусив іти і відкопувати померлих власноруч. Це водночас давало можливість сплачувати за навчання.

Джулія здригнулася.

— Я б не хотіла зараз брати участь у такій навчально-виробничій програмі.

— Але це був шанс для бідної людини стати лікарем. Нелегкий, але тим не менш. Для вступу у медичний навчальний заклад не вимагалася якась попередня освіта, але потрібно було знати латину і фізику. Норріс Маршалл мусив вивчити ці дисципліни самотужки — неймовірно, враховуючи відсутність доступу до бібліотек у сільській місцевості.

— Певно, він мав неабиякі здібності.

— І рішучість. Він знав, заради чого робив це. Стати лікарем — було одним зі шляхів змінити своє становище у суспільстві. Лікарі користувалися повагою. Але у процесі навчання студенти-медики стикалися з огидними і навіть жахаючими речами.

— Чому?

— Тому що вони, як стерв’ятники, полювали за мертвими тілами. Викопували їх, розрізали, щоб зазирнути всередину. І, звісно, їх нерідко засуджували за їхні витівки, за жарти з частинами тіл під час практики. Вони, наприклад, могли махати вам з вікна одразу кількома руками.

— Вони це робили?

— Не забувайте, це були просто молоді хлопці трохи за двадцять. А люди у такому віці не надто розсудливі, — він підсунув книжку до Джулії, — тут є багато про такі речі.

— Ви її вже читали?

— О, я багато про це знаю. Мої батько і дід були лікарями, тож я чув чимало таких історій з самого дитинства. Насправді майже кожне покоління моєї родини мало лікаря. Боюся, медичний ген оминув мене, але мій внучатий племінник продовжує традицію. Коли я був підлітком, дідусь розповів мені історію про студента, який поцупив жіночий труп з