нічим не краща і не молодша за дружину його; але такі вже загадки бувають на світі, і розбиратись у них не наше діло. Отож, значна особа зійшов сходами, сів у сани і сказав кучерові: «До Кароліни Іванівни», — а сам, закутавшись дуже розкішно в теплу шинель, перебував у тому приємному стані, що кращого й не вигадаєш для росіянина, тобто коли сам ні про що собі не думаєш, а тим часом думки самі впадають в голову, одна за одну приємніші, не завдаючи навіть клопоту ганятися за ними та шукати їх. Сповнений утіхи, він потроху пригадував усі веселі хвилини проведеного вечора, всі слова, що викликали сміх у невеличкому товаристві; багато з них він навіть повторював півголосом і вважав, що вони такі ж смішні, як і раніш, а тому й не дивно, що й сам посміхався від щирого серця. Зрідка заважав йому, проте, поривчастий вітер, що, вихопившись раптом, бог знає звідки і не знати з якої причини, так і стьобав по обличчю, закидаючи його жменями снігу, здиблюючи, як парус, комір шинелі, або враз із надприродною силою накидаючи його на голову йому і завдаючи таким чином безнастанного клопоту з нього виборсуватись. Враз відчув значна особа, що його схопив хтось дуже міцно за комір. Обернувшись, він побачив чоловіка, невеликого на зріст, в старому, поношеному віцмундирі, і не без жаху впізнав у ньому Акакія Акакійовича. Обличчя в чиновника було бліде, як сніг, і мало вигляд зовсім як у мерця. Але жах значної особи переступив усі межі, коли він побачив, що рот мерця скривився і, дихнувши на нього страшною домовиною, вимовив такі слова: «А! то ось ти, нарешті! нарешті, я тебе, той, впіймав за комір! твоя шинель мені й потрібна! не потурбувався про мою, та ще й вилаяв — віддавай же тепер свою!» Бідна значна особа мало не вмер. Хоч який він був крутий у канцелярії та взагалі перед нижчими, і хоч, поглянувши на самий мужній вигляд його та поставу, кожний говорив: «У, який характер!» — але тут він, подібно до багатьох, що мають богатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини почав навіть побоюватись якого-небудь хворобливого припадку. Він сам навіть скинув мерщій з плечей шинель свою і крикнув кучерові не своїм голосом: «Гони щодуху додому!» Кучер, почувши голос, що підвищується звичайно в рішучі хвилини і навіть у супроводі дечого значно більше діючого, втягнув на всякий випадок свою голову в плечі, замахнувся батогом і помчав, як стріла. Хвилин щось за шість значна особа вже був біля ґанку свого дому. Блідий, переляканий і без шинелі, замість до Кароліни Іванівни, приїхав він додому, доплентався сяк-так до своєї кімнати і перебув ніч у такому великому розладі, що на другий день вранці за чаєм дочка сказала йому просто: «Ти сьогодні зовсім блідий, тату». Але тато мовчав і нікому й слова про те, що з ним трапилось, і де він був, і куди хотів їхати. Ця пригода справила на нього сильне враження. Він навіть не так часто почав говорити підлеглим: «Як ви смієте, чи розумієте ви, хто перед вами?»; а коли й говорив, то вже не раніш, як вислухавши спершу, про що мова. Та ще дивніше те, що відтоді зовсім перестав з’являтися чиновник-мрець; видно, генеральська шинель була зовсім до міри; принаймні вже ніде не чути було таких випадків, щоб здирали з кого шинель. А втім, багато невсипущих та клопітливих людей ніяк не хотіли заспокоїтись і говорили, що в далеких частинах міста все ще з’являвся чиновник-мрець. І справді, один коломенський будочник бачив на власні очі, як показався з-за одного будинку привид; але, бувши з природи своєї трохи безсилий, так що одного разу звичайний підсвинок, кинувшись із якогось приватного дому, збив його з ніг, на превеликий сміх візників, що стояли навколо, з яких він постягав за таке глузування по одному шагу на табаку, отож бувши безсилим, він не насмілився спинити його, а йшов собі за ним у темряві доти, аж поки привид кінець кінцем озирнувся і, упинившись, запитав: «Тобі чого хочеться?» — і показав такого кулака, якого і в живих не побачиш. Будочник сказав: «Нічого», — та й повернувся одразу ж назад. Привид, проте, був уже куди вищий на зріст, носив превеликі вуса і, попрямувавши, як здавалось, до Обухового мосту, зник зовсім у нічній темряві.
Переклад А. Хуторяна
Коляска*
Містечко Б. дуже повеселішало, коли почав стояти в ньому *** кавалерійський полк. А до того часу було в ньому страх як нудно. Коли, бувало, проїздиш ним та поглянеш на низенькі мазані домочки, що дивляться на вулицю до неможливості кисло, то… сказати несила, що робиться тоді на серці: така нудьга, ніби от чи в карти програвся, чи встругнув не до речі якусь дурницю, одно слово: негаразд. Глина на них обвалилась від дощу, і стіни, замість білих, зробилися рябими; покрівлі здебільшого вкриті очеретом, як воно звичайно буває по південних містах наших; садочки, задля кращого виду, городничий давно звелів вирубати. На вулицях живої душі не стрінеш, хіба тільки півень перейде через бруківку, м’яку, як подушка від злеглого на чверть[115] пилу, який при найменшому дощі перетворюється на болото, і тоді вулиці в містечку Б. наповнюються тими опасистими тваринами, яких тамтешній городничий називає французами. Виставивши серйозні морди із своїх купелів, вони зчиняють таке рохкання, що переїжджому залишається тільки чимдуж поганяти коней. А втім, переїжджого не так то й побачиш у містечку Б. Зрідка, дуже зрідка який-небудь поміщик, власник одинадцяти душ селян, у китайковім сюртуку тарабанить по бруківці якоюсь чи то бричкою, чи то возом, визираючи з-за купи мішків із борошном і постьобуючи гніду кобилу, що за нею слідом біжить лоша. Сам навіть базарний майдан має досить сумний вигляд: кравців будинок виходить надзвичайно безглуздо не цілим фасадом, а тільки рогом; проти нього будується років п’ятнадцять якась кам’яна будівля на двоє вікон; далі стоїть сам по собі новомодний дощаний паркан, пофарбований сірою фарбою під болотяний колір, який на зразок іншим будівлям збудував городничий в часи своєї молодості, коли не мав іще звичаю спати зараз-таки по обіді й пити на ніч якийсь декокт[116], заправлений сухим аґрусом. В інших місцях майже все пліт; серед майдану маленькі крамнички; в них завжди можна примітити в’язку бубликів, бабу в червоній хустці,
