Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

руку на стіні. Натовп розбігся, і Пракса хитнуло вперед. Ворота

вантажного відсіку були відчинені. Поруч із ними Пракс

побачив знайоме обличчя, яке не міг ідентифікувати. Може, хтось із лабораторії? Кремезний і м’язистий чоловік. Землянин.

Може, один з тих, кого він бачив, мандруючи конаючою

станцією. Може, він бачив, як той хапає продукти? Та ні, він був

надто вгодований. Його вилиці не стирчали зі щік. Він був наче

і друг, але й незнайомець. Той, кого Пракс знав і не знав також.

Як Генеральний секретар чи відомий актор.

Пракс розумів, що витріщається, але не міг зупинитися. Він

знав це обличчя. Знав! Воно точно якось пов’язано з війною.

У Пракса раптово проясніло в голові. Він згадав, як сидів

у квартирі, тримаючи Мей на руках, намагаючись її заспокоїти.

Їй ледве виповнився рік, вона ще не ходила, а лікарі досі

намагалися знайти потрібний фармацевтичний коктейль, щоби

зберегти їй життя. Вона вила від кольок, і за цим виттям новини

лилися невпинною збудженою балаканиною. Знову і знову

транслювали чоловіче обличчя.

«Мене звати Джеймс Голден. Мій корабель, “Кентербері”, щойно

знищило

військове

судно,

обладнане

стелс-

технологіями. Вони використовували апаратуру, на якій

викарбуваний серійний номер марсіянського флоту».

Це він. Ось чому Пракс упізнав обличчя і думав, що ніколи

його не бачив. Відчув, як щось смикнуло ближче до центру його

грудей, і мимохіть закрокував уперед. Зупинився. Хтось зойкнув

за воротами вантажного відсіку. Пракс вийняв свій термінал

і подивився на список. Шістнадцять імен, зникло шістнадцять

дітей. Унизу сторінки набрано простими прямими літерами:

«ЗНАЙТИ ДОПОМОГУ».

Пракс обернувся до чоловіка, який починав війни і рятував

планети, несподівано боязкий та невпевнений.

— Знайти допомогу, — повторив Пракс і рушив уперед.

Розділ одинадцятий. Голден

Сантічай і Мелісса Супітаяпорн були подружжям

вісімдесятирічних землян-місіонерів з Церкви вознесеного

людства — релігії, яка цуралася надприродного в усіх виявах

і теологія якої зводилася до думки, що «люди можуть бути

кращими, ніж є, тож станьмо кращими». Вони також керували

головним гуманітарним складом з безжалісною ефективністю

природжених диктаторів. За лічені хвилини після прибуття

Голден капітально отримав на горіхи від Сантічая, ламкого, як

гілочка, чоловіка з рідким білим волоссям, за сварку

з митниками у порту. Після кількахвилинних спроб

виправдатися, що заглушив крихітний місіонер, Голден нарешті

просто здався і попросив вибачення.

— Ми і без вас тут висимо на волосинці, — повторив Сантічай, якого, очевидно, заспокоїло вибачення, але він не міг не

підкреслити вразливість свого становища.

Він потрусив висушеним коричневим пальцем перед обличчям

Голдена.

— Зрозумів, — Голден підняв руки.

Решта екіпажу зникла після першого гнівного вибуху Сантічая, залишивши

Голдена

самотужки

з’ясовувати

стосунки

з чоловіком. На іншому кінці великого відкритого приміщення

гуманітарного складу він помітив Наомі, яка спокійно

розмовляла з Меліссою — якщо пощастить, менш вередливою

жінкою Сантічая. До Голдена не долинало жодних криків, хоча, зважаючи на голоси кількох десятків людей, скрегіт механізмів, рев двигунів і три навантажувачі, які сигналили про реверс, Мелісса цілком могла закидати Наомі гранатами і він цього не

почув би.

Шукаючи нагоду вислизнути, Голден вказав на Наомі на

іншому боці складу і сказав:

— Перепрошую, мені...

Сантічай відрізав Голдена різким помахом, і його просторий

оранжевий халат пішов хвилями. Голден не знайшов у собі сил

опиратися цьому крихітному чоловічкові.

— Цього, — сказав Сантічай, вказуючи у напрямку контейнерів, які вивозили зі «Сновиди», — недостатньо.

— Я...

— ОПА обіцяло нам двадцять дві тонни білків і добавок на

минулий тиждень. А тут менше ніж дванадцять тонн, — сказав

Сантічай, підсилюючи своє твердження болісним штриканням

у біцепс Голдена.

— Я не відповідальний за...

— Навіщо вони обіцяють нам те, що не збираються

відправляти? Хай обіцяють дванадцять тонн, якщо нема більше.

Не треба обіцяти