Читати книгу - "Після тебе"

— Господи, — прошепотіла я, не маючи можливості вдихнути. Він зупинився, даючи мені перепочити. — Шкода, що ти так мені не підходиш.

Його брови злетіли вгору.

— Хм… це… звабливо.

— Ти ж не будеш потім плакати?

— Ем… ні, — кліпнув він.

— І просто щоб ти знав: я не якась божевільна. Я не збираюся потім тебе переслідувати чи розпитувати Джейка про тебе, поки ти в душі.

— Ем… ну дякую, що сказала.

Тільки-но основні правила було встановлено, я перевернула його на спину та почала цілувати, аж доки не забула все, про що ми щойно домовилися.

За півтори години я лежала на спині та приголомшено роздивлялася низьку стелю. Шкіра в мене пекла, кістки гули, боліли такі м’язи, про існування яких я не здогадувалася. Проте мене охопило відчуття надзвичайного спокою, наче все моє єство розплавили та надали іншої форми. Я навіть не знала, чи захочу коли-небудь уставати.

«Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

Це точно був хтось інший, не я. Я червоніла навіть від самої думки про те, що робила двадцять хвилин тому. Я що, правда… ось це…? Спогади юрмились у голові пекучими колами. У мене ніколи в житті не було такого. Жодного разу за всі сім років із Патріком. Порівнювати те, що в мене було, з ось цим — це як порівнювати бутерброд із сиром з… з чим? З неймовірними стравами високої кухні? З величезним стейком? Я мимоволі хихикнула та миттю затулила рот долонею. Я відчувала себе іншою людиною.

Поруч дрімав Сем — я повернула голову, щоб глянути на нього. О Боже! Я милувалася рисами його обличчя, контуром його губ — неможливо просто дивитися на нього і не хотіти торкнутися. Може, лягти трохи ближче до нього, щоб я могла рукою…

— Еге, — м’яко сказав він, сонно розплющуючи очі.

І тут до мене дійшло.

«Господи. Я ж стала однією з них».

Ми одяглися майже в цілковитій тиші. Сем запропонував чаю, але я відмовилась — мовляв, треба поквапитись додому й перевірити, чи там Лілі.

— Її родина поїхала на відпочинок, так що… — Я спробувала пройтися пальцями по сплутаному волоссю.

— Звісно. Гм… то ти хочеш поїхати зараз?

— Так, якщо можна.

Я принесла з ванної свій одяг. Раптом до мене повернулася ніяковість, і я протверезіла. Не можна дозволити йому побачити, що я раптом втратила рівновагу. Я докладала всіх зусиль, щоб дистанціюватися від нього, — і від цього почувалася незграбно. Коли я вийшла, він уже одягнувся та закінчував мити посуд після вечері.

— Можна я поїду додому в цьому? Бо мій одяг і досі мокрий.

— Звісно. Тільки… та нічого. — Він пошарудів у шухляді й дав мені пакет.

Ми глянули одне на одного в темряві.

— Дякую за… приємний вечір.

— Приємний. — Він наче намагався щось зрозуміти. — Добре.

Ми їхали крізь вологу ніч, і я намагалася не тулитися до нього. Він наполіг на тому, щоб я вдягла його шкіряну куртку, а я пробувала відмовитись. Уже за кілька миль я була рада, що він наполіг. Коли ми під’їхали до мого будинку, була чверть на дванадцяту — я навіть кілька разів глянула на годинник. Таке враження, наче він заїхав по мене декілька життів тому.

Я злізла з мотоцикла та почала знімати його куртку. Але він опустив підніжку:

— Уже пізно — я краще проведу тебе до квартири.

Я вагалася.

— Добре. А якщо трохи зачекаєш — віддам одяг.

Я щосили намагалася вдавати, що мені байдуже. Він смикнув плечима та пішов за мною.

Підіймаючись сходами, ми почули гучну музику — у мене не було жодних сумнівів щодо того, з якої квартири вона лунає. Я швиденько прошкутильгала коридором, спинилась коло дверей та повільно їх відчинила. Лілі стояла посеред коридору з цигаркою в одній руці та келихом вина в другій. На ній була жовта квітчаста сукня, яку я купила у вінтажному магазині ще тоді, коли мене турбував мій зовнішній вигляд. Я витріщилась на неї і, здається, тоді й помітила, що ще вона одягла. Я перечепилась, і Сем підхопив мене за руку.

— Луїзо, крута куртка! — Лілі виставила вперед ногу в моєму зеленому блискучому черевичку. — Чому ти не носиш нічого з цього? У тебе повно чудернацького одягу — а ти ходиш у джинсах та майках. Страшенно нудно.

Вона пішла в мою спальню і за хвилину повернулась у моєму золотистому комбінезоні в стилі сімдесятих, який я колись носила з коричневими чобітьми.

— Ти тільки подивись на це! Я страшенно хочу й собі такий!

— Зніми їх, — гаркнула я, коли до мене повернулася мова.

— Що?

— Зніми колготки. Знімай. — Мій голос звучав придушено, його важко було впізнати.

Лілі глянула на чорно-жовті смугасті колготки на своїх ногах.

— Ну слухай, у тебе ж тут справжній вінтаж! «Biba», DVF. А ота фіолетова штука схожа на «Шанель». Ти взагалі знаєш, скільки це коштує?

— Зніми колготки.

Сем, мабуть, відчув моє напруження, тому почав штовхати мене вперед:

— Слухай, давай зайдемо у вітальню і…

— Я з місця не зрушу, доки вона не зніме колготки.

Лілі скривилася.

— Господи, нічого з мухи слона робити.

Мене аж трусило від люті. Лілі стягла з себе мої бджолині колготки, смикаючи ногами.

— Обережно!

— Та це ж лише колготки!

— Це не лише колготки. Це… подарунок.

— Це все одно лише колготки, — пробубоніла вона.

Нарешті вона їх зняла та жбурнула чорно-жовтою купкою на підлогу. З іншої кімнати долетіло клацання плічок — Лілі поспіхом повертала на місце мій одяг.

За мить вона повернулась у вітальню в ліфчику та трусиках, почекала, доки ми звернемо на неї увагу, потім напоказ повільно натягла через голову коротке плаття, гойдаючи худими блідими стегнами. Наостанок вона солодко мені посміхнулася:

— Я до клубу. Можеш на мене не чекати. Рада була вас знову бачити, містере…?

— Філдінґ, — підказав Сем.

— Містере Філдінґ. — Вона знову мені посміхнулася