Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Ніколаї взявся уважно розглядати причеплену до стіни мапу.

— І це досі єдина зачіпка? — Він постукав пальцем по непідписаній долині на південному кордоні. — Від цих двох безплідних шматків скелі чимало залежить.

Тією не позначеною на карті долиною були Два Столба, де розташовувалося наше з Малом рідне поселення; назвали цю місцину на честь руїн на в’їзді — витягнутих, побитих вітром піків, які дехто вважав залишками двох млинів. Але ми вірили, що це руїни старовинної арки, дороговказа до жар-птиці — останнього з підсилювачів Іллі Морозова.

— У Муріні є закинута мідна шахта, — повідомив Ніколаї. — Ви можете приземлити там «Бугайчика» й увійти до долини пішки.

— А чому б не полетіти прямісінько до Сікурцоя? — поцікавився Мал.

Тамара похитала головою.

— Маневрування може бути непростим. Там значно менше придатних до посадки майданчиків, а місцевість небезпечніша.

— Гаразд, — погодився трекер. — Тоді ми сядемо в Муріні й вирушимо Шляхом Жидкова.

— Нам потрібне гарне прикриття, — нагадав Толя. — Нев­ський запевняє, що прикордонними містами подорожує чимало людей, котрі намагаються потрапити в Равку до приходу зими, коли гори стануть неприступними.

— Скільки вам знадобиться часу на пошуки жар-птиці? — запитав Ніколаї.

Усі повернулися до Мала.

— Цього ми не можемо знати, — озвався хлопець. — На пошуки оленя в мене пішло кілька місяців. А от морського батога ми знайшли менш ніж за тиждень.

Він не спускав очей з мапи, але я відчувала, як між нами здійнялися спогади про ті дні. Ми провели їх у крижаних водах Кістяного Шляху, налякані можливими тортурами.

— Територія Сікурцоя величезна. Нам слід просуватися якомога швидше.

— Ви вже дібрали команду? — запитав у Тамари принц.

Дівчина мало не затанцювала від радості, коли Ніколаї запропонував їй стати капітанкою «Бугайчика», і негайно взялася знайомитися з кораблем та його вимогами.

— Зоя не надто пасує для командної роботи, — відповіла шуанка, — але нам потрібні Верескуни, а вони з Надею — найкращий варіант. Стіґґ непогано порається з такелажем, до того ж присутність принаймні одного Пекельника на борту нам не завадить. Завтра ми плануємо пробний політ.

— З досвідченим екіпажем ви рухатиметеся швидше.

— Ми вже додали до особового складу одного з твоїх Плиноробів і Творця, — пояснила Тамара. — А для решти завдань я краще скористаюся нашими людьми.

— Волоцюги віддані нам.

— Може, — озвалася дівчина, — але ми з нашими людьми гарно працюємо разом.

Здригнувшись, я зрозуміла, що вона має рацію. «Наші люди». Коли це сталося? Під час подорожі з Білого Собору? У воронці в печері? У ту мить, коли ми зустрілися з вартою Ніколаї, а потім — з королем?

Наша групка розділялась, і мені це не подобалось. Адрік несамовитів від того, що його покидали, а я знала, що сумуватиму за ним. Навіть сумуватиму за Горшовим і Онкет. Та найскладніше буде попрощатися з Женею. «Бугайчик» і так був занадто важкий від екіпажу та припасів, до того ж дівчина не мала жодної причини летіти з нами до Сікурцоя. Для створення других пут нам знадобився б Матерець, але Ніколаї відчував, що Давидові краще залишитися тут, де його геніальність може стати в пригоді для воєнних цілей. Натомість нам слід було взяти з собою Ірину, Творчиню-волоцюгу, котра на борту «Волкволна» зімкнула на моєму зап’ясті пута з луски. Давид радів цьому рішенню, і Женя сприйняла новини краще за мене саму.

— Хочеш сказати, мені не доведеться тягнутися запилюженим гірським хребтом поруч із Зоєю, котра цілу дорогу жалітиметься, і Толею, який втішатиме наш слух «Другою легендою про Креґі»? — засміялася вона. — От лишенько.

— З тобою тут усе буде гаразд? — запитала я.

— Думаю, так. Не можу повірити, що я це кажу, але Ніколаї починає мені подобатися. Він анітрохи не схожий на свого батька. І цей чоловік уміє вдягатися.

Щодо цього вона точно мала рацію. Навіть на вершечку гори черевики Ніколаї завжди були відполіровані, а форма — бездоганна.

— Якщо все буде добре, — втрутилася Тамара, — за тиждень ми будемо готові до відльоту.

Я відчула хвилю задоволення й опанувала бажання потерти голу шкіру на зап’ястку. Аж тут відкашлявся Ніколаї.

— Щодо цього… Аліно, я б хотів дізнатися, чи не заперечуватимеш ти проти невеличкого відхилення від курсу?

Я насупилася.

— Якого ще відхилення?

— Наше союзництво з Західною Равкою розпочалося нещодавно. Вони відчуватимуть тиск Фієрди щодо необхідності відкрити Зморшку для Дарклінґа. Отже, для них надважливо побачити, на що здатна Заклинателька Сонця. Поки решта розпочнуть пошуки в Сікурцої, я подумав, що ми могли б відвідати кілька офіційних вечер, відтяти голови кільком горам і заспокоїти людей. А на зворотному шляху з Ос Керво можу відвезти тебе до інших у гори. Як уже казав Мал, їм доведеться обшукати велетенську територію, тож цією затримкою можна знехтувати.

На мить мені здалося, що Мал зараз нагадає про необхідність дістатися до Сікурцоя й вибратися звідти до першого снігопаду, про небезпеку будь-яких затримок. Натомість він розгорнув на столі мапу і сказав:

— Це наче мудре рішення. Толя може вирушити з Аліною в ролі її вартового. А мені варто потренуватися з такелажем.

Я проігнорувала те, як смикнулося серце. Саме цього мені хотілося.

— Авжеж, — погодилася я.

Якщо Ніколаї очікував суперечки,