Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Я мушу відвести Руб… е-е-е… міс на елапсування.

— Гаразд, — кивнула я. — Ми саме закінчили.

За спиною містера Марлі мені посміхався Ксемеріус. Перед примірянням я вислала його з кімнати.

— Я щойно пролетів крізь справжнього міністра внутрішніх справ, — радісно повідомив він. — Це було круто!

— А де юнак? — грізно запитала мадам Россіні. — Він мав прийти на приміряння!

Містер Марлі кахикнув.

— Я бачив тільки-но Діам… е-е-е… містера де Віллерза, він розмовляв з іншим Руб… е-е-е… з міс Шарлоттою. З ним був його брат.

— Tiens![59] Мені це фіолетово, — гнівно сказала мадам Россіні.

«А мені ні», — подумала я. Подумки я вже писала Леслі смс. Одне-єдине слово: харакірі.

— Якщо він цієї ж миті тут не з’явиться, я поскаржуся Великому Магістру, — заявила мадам Россіні. — Де мій телефон?

— Мені дуже шкода, — промимрив містер Марлі. Він зніяковіло м’яв у руках чорну смужку тканини. — Дозвольте?..

— Звичайно, — сказала я і, зітхнувши, дозволила йому зав’язати собі очі.

— Цей шанолюб, на жаль, говорить не всю правду. Твій дорогоцінний камінчик щосили фліртує нагорі з твоєю кузиною. І його симпатичний братик теж. І що ті хлопці знаходять у рудоволосих? Здається, вони зібралися йти в кіно. Але я тобі не розповім, інакше ти знову ридатимеш.

Я похитала головою.

Ксемеріус задер голову до стелі.

— Я міг би постежити за ними. Хочеш?

Я енергійно закивала.

На всьому довгому шляху вниз містер Марлі вперто мовчав, і я заглибилась у власні похмурі думки. Тільки коли ми опинилися в кімнаті з хронографом і містер Марлі звільнив мене від пов’язки на очах, я запитала:

— Куди ви мене сьогодні відправите?

— Я… ми чекаємо, коли прийде Номер дев’ять… е-е-е… містере Вітмен, — сказав містер Марлі й подивився повз мене на підлогу. — У мене, звісно, немає повноважень, щоб користуватися хронографом. Сідайте, будь ласка.

Але щойно я впала на стілець, як двері відчинилися і зайшов містер Вітмен. А відразу за ним — Ґідеон.

Моє серце тут же пропустило удар.

— Привіт, Ґвендолін, — сказав містер Вітмен із типовою для Білченяти чарівною посмішкою. — Радий тебе бачити, — він відсунув драпування, за яким ховався сейф. — Давай-но відправимо тебе на елапсування.

Я майже не чула, що він говорив. Ґідеон був досі блідий як хустка, але вигляд мав набагато здоровіший, ніж учора ввечері. Величезний білий пластир зник, і я побачила рану біля коренів волосся, щонайменше сантиметрів десять завдовжки, краї якої були рясно скріплені вузькими смужками пластиру. Я чекала, що хлопець щось скаже, але він тільки дивився на мене.

Ксемеріус величезним стрибком вискочив зі стіни і приземлився просто біля Ґідеона, з переляку я рвучко схопила ротом повітря.

— Упс! Ось він де! — скрикнув Ксемеріус. — Я хотів тебе попередити, справді, золотце. Але я не міг вибрати, за ким бігти в першу чергу. Очевидно, Шарлотта надумала сьогодні побути з симпатичним братиком Ґідеона. Вони пішли їсти морозиво. А потім підуть у кіно. Я б сказав, що для ваших часів кіно замінює копицю сіна.

— З тобою все гаразд, Ґвендолін? — запитав Ґідеон і підвів одну брову. — Ти як на жаринах — може, сигаретку для заспокоєння? Яку марку ти любиш? «Lucky Strike»?

Мені наче язик заціпило.

— Облиш її, — сказав Ксемеріус. — Ти що, не бачиш, що вона хвора від кохання, бовдур? І до речі — від кохання до тебе! Що ти взагалі тут робиш?

Містер Вітмен дістав тим часом хронограф і поставив його на стіл.

— Нумо, давайте подивимося, куди сьогодні вирушити…

— Мадам Россіні чекає вас на приміряння, сер, — звернувся містер Марлі до Ґідеона.

— Холера ясна, — вилаявся Ґідеон, на мить збитий з пантелику. Він подивився на годинник. — Я геть забув. Вона дуже сердилася?

— Вигляд у неї був доволі роздратований, — зауважив містер Марлі.

Цієї миті двері відчинилися знову, і до кімнати зайшов містер Джордж. Він задихався, його чоло, як завжди, коли він напружувався, було всіяне крихітними краплинами поту.

— Що тут діється?

Містер Вітмен зморщив лоба.

— Томасе? Ґідеон сказав, що ти ще розмовляєш із Фальком і міністром внутрішніх справ.

— Розмовляв. Поки мені не подзвонила мадам Россіні і не сказала, що Ґвендолін уже забрали на елапсування, — мовив містер Джордж. Уперше я бачила, що він не тямиться від гніву.

— Але… Ґідеон стверджував, що ти йому доручив… — почав було містер Вітмен, явно розгубившись.

— Нічого я не доручав. Ґідеоне, що відбувається? — в очах містера Джорджа від добродушності не залишилося й сліду.

Ґідеон схрестив на грудях руки.

— Я думав, ви зрадієте, коли хтось перейме у вас цей обов’язок, — щиро мовив він.

Містер Джордж витер краплі поту носовичком.

— Дякую за турботу, — відповів він із досить помітним сарказмом. — Але це ні до чого. Ти цієї хвилини вирушаєш в ательє до мадам Россіні.

— Я б хотів супроводжувати Ґвендолін, — сказав Ґідеон. — Після вчорашньої події було б краще, якби вона була не сама.

— Дурниці, — заперечив містер Джордж. — Немає жодних причин підозрювати, що їй загрожує якась небезпека, доки вона стрибає не надто далеко.

— Так воно і є, — погодився містер Вітмен.

— Наприклад, у 1956 рік? — протягнув Ґідеон, дивлячись при цьому прямо в очі містерові Джорджу. — Сьогодні вранці я трохи погортав «Хроніки». Мушу сказати, що 1956 рік справді справляє враження вельми спокійного. Найчастіше повторюється фраза «Жодних особливих пригод». Це як музика в наших вухах, еге ж?

Серце калатало мені вже в горлі. Поведінку Ґідеона можна було пояснити, тільки якщо припустити, що він з’ясував, що я насправді робила вчора. Але як, хай йому грець, він міг це з’ясувати? Гаразд, від мене тхнуло сигаретами, це могло вйкликати підозру, проте тільки з цього він би ще довго не дізнався, що сталося 1956 року.

Містер Джордж і бровою не повів. У кращому випадку, в його погляді відбивалося певне збентеження.

— Це було не прохання, Ґідеоне. Мадам Россіні чекає. Марлі, ви теж можете йти.