Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Звісно, що запросили, як же інакше. Видно, йому просто важко розлучитися зі шпагою, а в бальній залі мати зброю заборонено, — Ґідеон пильно оглянув мене з голови до п’ят. — У тебе на сукні ніде не залишилося павутиння?　

Я обурено подивилася на нього.　

— Ні. То в тебе в голові саме павутиння, — огризнулась я і, протиснувшись повз нього, обережно прочинила двері.　

Ще недавно ми сушили собі голову, як же нам тишком-нишком зайти у фойє, але, влившись у галас і суцільну метушню нагорі, я загадалася, навіщо ми взагалі ускладнювали собі життя цією конспірацією та прибуттям до підвалу. То, мабуть, уже звичка. Ми спокійнісінько могли б виникнути з нізвідки просто тут, все одно ніхто б нічого не помітив.　

Оселя лорда й леді Пімплботтом вирізнялася пишнотою, тут мій друг Джеймс анітрохи не перебільшив. У кімнатах і коридорах були тканинні шпалери, ліпнина, висіли картини, а на розписаних фресками стелях зблискували кришталеві люстри. Хто б упізнав тут мою стареньку школу! Підлогу вкривали мозаїка і товсті килими; піднімаючись на другий поверх, я раптом подумала, що сходів і переходів тут значно більше, ніж у мій час.　

Усередині зібралося стільки народу, мов чорт пугою нагнав. Довкола стояв гамір. Таку вечірку в наш час давно вже довелося б припинити — стільки людей в одній будівлі! Та й сусіди напевно поскаржилися б на Пімплботтомів, що ті поночі слухають гучну музику. А це ж тільки коридор і передпокій.　

Зала, де, власне, проходив сам бал, вразила мене ще дужче. Вона розташовувалась на всій половині другого поверху, а людей було так багато, що мені аж подих перехопило. Одні скупчилися по кілька людей, інші танцювали, шикуючись у довгі ряди. Усюди гули голоси, лунали сміх і музика. Як у бджолиному вулику. Хоча таке порівняння й було трохи недолуге, бо гучність у залі була така шалена, як буває, коли в аеропорту «Хітроу» злітає «Боїнг-747». Кожен із чотирьохсот людей намагався перекричати іншого, а на додачу ще й оркестр із двадцятьох музик прагнув привернути увагу гостей. Усе це стоголосся осявала така купа свічок, що я мимоволі озирнулася, шукаючи вогнегасника.　

Учта вдома в леді Бромптон нагадувала бал не більше, ніж наше з тіткою Медді чаювання скидалося на клубну вечірку. Нарешті я зрозуміла вислів «бучний бенкет».　

Наша поява не викликала великого пожвавлення, бо люди раз у раз заходили до зали і йшли геть. Одначе деякі з напудрених перук допитливо зиркали на нас, і Ґідеон міцніше взяв мене за руку. Я відчула, як мене з голови до п’ят обмацують цікаві погляди, і мені терміново закортіло ще хоч очком глянути на себе в люстро, чи не причепилася, бува, до моєї сукні якась нещасна павутинка.　

— У тебе неймовірний вигляд, — похвалив Ґідеон. — Усе йде чудово.　

Я знічено гмикнула.　

Ґідеон, дивлячись на мене згори вниз, посміхнувся.　

— Готова? — прошепотів він.　

— Готова, якщо ти готовий, — не вагаючись, відповіла я.　

Ґідеон повернув мене до старих спогадів. І я подумала мимоволі про те, як нам було добре, поки він не розкрив мені всієї ганебної правди. Хоча нічого аж такого чудового ніби й не було.　

Гурт дівчат помітно пожвавився, коли ми їх проминали. Вони збуджено про щось зашепотіли — чи то про мою сукню, чи то про Ґідеона, який здався їм неймовірним красенем. А я тим часом намагалася йти прямо. Перука у мене на голові кріпилася напрочуд міцно, поверталася заодно з головою і нахилялася разом із нею. Хоча важила ця копиця десь як те барило з водою, що їх носять на голові африканські жінки. Ми саме перетинали залу, і я мимохіть шукала очима Джеймса. Як-не-як це ж таки бал його батьків, то має ж він десь бути! Ґідеон, на голову (або й півтори) вищий за більшість гостей, хутко вирахував, де перебуває граф Сен-Жермен. Граф стояв на вузькому балконі в неймовірно елегантній позі й балакав зі строкато вбраним коротуном, який когось мені трішки нагадував.　

Я мерщій присіла в глибокому реверансі, та майже одразу пошкодувала про це, згадавши, як під час нашої останньої зустрічі граф ніжним голосом розбив моє серце на тисячу друзок.　

— Дітки, ви прибули саме вчасно, — промовив граф і жестом запросив нас піднятися до нього.　

Мені він привітно кивнув (видно, це вважалося величезною шаною, адже, на його мірку, рівень і швидкість мого мислення можна було б виміряти відстанню від балконних дверей до найближчої свічки). Натомість Ґідеона зустріли з розкритими обіймами.　

— Ну, Алкотте, що скажете? Чи зможете ви розгледіти мої спадкові риси в цьому вродливому юнакові?　

Коротун, виряджений на папужачий лад, засміявся і похитав головою. Його вузьке, довгасте обличчя вкривав шар пудри. До того ж на щоках у нього червоніли кружальця, намальовані рум’янами кола, через що він нагадував клоуна в цирку.　

— Як на мене, у поставі є певна схожість.　

— І нащо порівнювати таке юне обличчя з моїм, старечим? — Граф скривив губи в усмішці, зображуючи самоіронію, — Роки безжально змінили мої риси. Деколи я бачу в люстрі геть іншу людину, — він змахнув хустинкою, наче віялом. — Між іншим, дозвольте познайомити вас: його ясновельможність Альберт Алкотт, перший секретар Ложі в наші дні. 　

— Ми вже зустрічалися у Темплі під час різних візитів, — мовив Ґідеон, легенько вклонившись.　

— Отакої! Справді, — посміхнувся граф.　

Нараз і до мене дійшло, чому цей папуга видався мені знайомим. Він зустрічав нас, коли я вперше познайомилася з графом у Темплі, і привіз карету під будинок лорда Бромптона.　

— Шкода, що ви пропустили вихід герцога та герцогині, — сказав він. — Усі заздрили зачісці її світлості. Боюся, завтра лондонські перукарі не врятуються від навали клієнтів.　

— Ця герцогиня — чарівна жінка! Шкода лише, що вона мусить втручатися в чоловічі справи і політику. Алкотте, будьте ласкаві пригостити наших гостей якимось напоєм.

Граф говорив тихо й ніжно, як завжди, але, попри довколишній гамір, кожне слово його лунало чітко. Я відчула, що моє тіло проймає холод, і то явно не через нічне свіже повітря, яке линуло сюди крізь відчинені балконні двері.　

— Авжеж! — своєю завзятістю перший секретар нагадав мені містера Марлі. — Як щодо білого вина? Я незабаром буду тут.　

От лиха година! Пуншу не буде.　

Почекавши, поки Алкотт зникне у натовпі, граф засунув руку в кишеню сурдута й, видобувши звідти листа зі смілковою печаткою, передав його