Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Це лист твоєму Магістрові. Там описано деталі нашої наступної зустрічі.　

Ґідеон сховав лист і натомість передав графові інший запечатаний конверт.　

— Це доповідь про події минувшини. Можливо, вас потішить звістка про те, що в хронограф уже зчитано кров Ілейн Берлі й леді Тілні.　

Я отетеріла. Леді Тілні? І як йому це вдалося? Під час нашої останньої зустрічі щось я не помітила, що вона готова самохіть здати власну кров для другого хронографа. Я пильно подивилася на Ґідеона. Невже він силоміць узяв у неї кров? У мене перед очима вже постала картина: в розпачі леді Тілні жбурляє плетене порося услід Ґідеону.　

Граф поплескав його по плечу.　

— Ну тепер бракує лише Смарагда й Чорного Турмаліна. — Хоч він і сперся на свій ціпок, проте в цьому жесті не вбачалося жодної старечої кволості. Де там — наразі граф Сен-Жермен мав вигляд неабиякого силаня.　

От якби він знав, як же близько ми до того, аби змінити світ!　

Він кивнув на інший край зали, і я впізнала лорда Аластера з Флорентійського Альянсу. Він був рясно обвішаний блискучими прикрасами, як і минулого разу. Самоцвіти на його численних перснях виблискували так яскраво, що можна було добре розрізнити кожен. Не менш блискучим був і його погляд, крижаний, повний ненависті. Це відчувалося навіть на відстані. З-поза його спини виринула тьмяна постать у чорному, та зараз я вже не помилилась, як під час нашої минулої зустрічі, і не зарахувала його до гостей. Авжеж, то був привид, що невідступно товаришив лордові Аластеру, так само, як хлопчик Роберт — докторові Вайту. Угледівши мене, привид заворушив губами, і я вельми зраділа, що його прокльони потонули в галасі юрби. З мене досить і того, що це страховидло мариться мені в нічних жахіттях.　

— Зараз він мріє лише про те, як би простромити нас своєю шпагою, — мовив граф, чий голос видався мені страшенно задоволеним. — Цілими днями у нього тільки й думки, що про це. Йому навіть вдалося пронести тишком-нишком шпагу до бальної зали, — він погладив своє підборіддя. — Через це він не сидить і не танцює, а лише непорушно стовбичить, наче той іграшковий солдатик, і чекає слушної нагоди.　

— Отаке! А мені, бач, відмовили, коли я хотів прихопити з собою шпагу, — докірливо сказав Ґідеон.　

— Хлопче, не псуй собі даремно крові: Ракоці зі своїми людьми не спустять очей з Аластера ні на мить. Хай нині наші хоробрі друзі-куруци проливають чужу кров замість нас.　

І знову я подивилася на лорда Аластера, а відтак на чорне привиддя, що скажено погрожувало мені мечем.　

— Та не міг же він… Ось так… тобто, я хочу сказати, навіть у вісімнадцятому столітті не можна отак безкарно вбити людину? — Я мало не захлинулася. — Невже лорд Аластер хоче опинитися через нас на шибениці?　

На якусь хвилю темні очі графа сховалися під важкими віями, ніби він намагався вловити думки свого суперника.　

— Ні-ні, для цього він занадто хитрий, — протягнув граф. — Проте він також знає, що в нього не надто й багато можливостей побачити вас обох перед вістрям своєї шпаги. Та його не так просто обіграти. Я відкрив точний час вашого повернення, коли ви будете зовсім самі та беззбройні, у темному підвалі, лише однісінькій людині (і тільки їй!). Тоді-то ми й побачимо, що станеться.　

— А-а-а… — процідила я. — Але…　

Граф підніс руку.　

— Не переймайтеся, дітки. Зрадник не знає про те, що Ракоці та його люди пильнують кожен ваш крок. Аластер мріє про ідеальне вбивство — одразу ж після скоєння злочину тіла практично розтануть у повітрі, — він розсміявся. — Проте зі мною цей фокус не пройде. Щодо мене він має інший план убивства.　

Оце так-так!　

Я ледве осмислила новину про те, що ми, так би мовити, були наживкою, що не надто змінило мої уявлення про цей бал, як повернувся папужачий перший секретар — як же його звати? — з двома келихами білого вина. Слідом за ним дріботів ще один наш давній знайомець — опецькуватий лорд Бромптон. Побачивши нас знову, він страшенно зрадів і поцілував мою руку значно чуттєвіше, ніж належало за правилами пристойності.　

— Що за вечір нині! — вигукнув він. — Я щиро радий! Леді Бромптон і леді Лавінія вже бачили вас, але їх захопили танці. — Він засміявся, і його опасисте черево затремтіло. — Мені доручено запросити вас на танок.　

— Чудова думка, — похвалив граф. — Молоді повинні танцювати! Я замолоду робив це при кожній нагоді.　

Овва, зараз почнеться! Спочатку я виявлю, що обидві ноги в мене ліві, а відтак взагалі перестану розуміти, куди праворуч, а куди ліворуч, Джордано охрестив це «цілковитою втратою орієнтації». Я саме хотіла випити залпом своє вино, проте Ґідеон перехопив мій келих і передав його першому секретареві.

На просторі, призначеному для танців, уже шикувалися ряди для наступного менуету. Леді Бромптон, уздрівши нас, радісно замахала. Лорд Бромптон зник серед юрби, а Ґідеон в останню мить встиг втулити мене в лінію дам — точніше, між золотавою і зеленою гаптованою сукнями. У зелену була вбрана леді Лавінія, в чому я переконалася, зиркнувши скоса в її бік. Леді Лавінія була такою ж вродливою, як і в моїх спогадах, а її сукня, занадто відверта навіть для тутешньої розкутої моди, мала досить глибоченьке декольте. На її місці я б боялася нахилятися вперед. Одначе леді Лавінія цим, певно, геть не переймалася.　

— Приємно бачити вас знову! — Вона вшанувала сліпучою посмішкою всіх присутніх, а особливо Ґідеона, і мерщій схилилася в реверансі, з якого починається танець.　

Я схилилася слідом за нею і відчула, як мене охоплює паніка, а ноги підтинаються.　

У голові зароїлися сотні настанов на кшталт «ліворуч — це там, де великий палець праворуч», але тут Ґідеон зробив крок у tour de main[39], поставши переді мною, і мої ноги якимось чином самі почали правильно рухатися під музику.　

Величні звуки оркестру наповнювали залу до найглибших куточків, і помалу голоси довкола стихли.　

Ґідеон притулив ліву руку до стегна, а праву подав мені.　

— Тобі не здається, що цей менует Гайдна просто чудовий? — невимушено мовив він. — А ти знаєш, що цей композитор мало не став членом Ложі? І станеться це за десять років, під час його подорожі Англією. Тоді він серйозно замислився над нагодою осісти в Лондоні надовго.　

— Подумати тільки! — Я прослизнула повз нього вперед і трохи схилила голову, щоб не спускати з нього очей. — Донині я вважала Гайдна лише катом маленьких дітей.　

Принаймні він катував мене