Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

У бібліотеці грали в «Допелькопф»[20], у більярдній проводили турніри з дартсу й більярду, а в барі ще до обіду розпочалася дегустація віскі. Мара Матеус спонтанно організувала курс танго в бальному залі. А швейцарська жінка-політик із номера 206 влаштувала в малому залі камерної музики читання уривків зі своєї автобіографічної книги «Боягузам не місце в політиці», яку вона суто випадково прихопила з собою. Емі не могла сховатися тепер навіть у такому нібито потаємному місці, як вестибюль на третьому поверсі. Бо там або пані фон Дітріхштайн брала інтерв’ю в якихось знаменитостей, або пан фон Дітріхштайн шукав якесь гарне місце для фотозйомки. Тому Емі день у день приходила після сніданку разом із двома своїми молодшими сестричками в дитячу кімнату й залишалася там. Каролін, вихователька, великодушно закривала на це очі. Вона була приємною, турботливою особою, яка розуміла, що Емі в її любовних стражданнях потрібне якесь місце для сховку. І розрада.　

— Якщо ми якось цьому не зарадимо, то бідолашку ще, чого доброго, забере Біла Пані, — бідкалась вона.　

— Я думала, вона приходить лише вночі.　

Каролін похитала головою:　

— Таж ні! Моя мама зустрілася з нею якось серед білого дня. Якраз тут, у цій кімнаті. Вона саме збирала іграшки, як відчула крижаний подих у потилицю. А коли озирнулася, то побачила Білу Пані, яка стояла в дверях і сумно їй усміхалася. Моя мама запевняла, що тієї миті відчула майже непереборне бажання відкрити вікно і кинутися вниз.　

Я ковтнула.　

— Просто так?　

— Не просто так. А через чоловіка, якого звали Клаудіо і в якого мама тоді була дуже закохана. Але він у неї ні.　

— А що сталося далі?　

У мене, як завжди, коли йшлося про щось страшне, з’явилися мурашки на шкірі.　

— Світло почало блимати, — сказала Каролін. — А тоді Біла Пані зникла. Моя мама відразу ж помчала додому і прийняла пропозицію мого батька. І не шкодує про це по сьогоднішній день.　

Я полегшено зітхнула. Ця Біла Пані була не такою вже й небезпечною.　

— Як же вона виглядала?　

Це так, про всяк випадок.　

Каролін стенула плечима.　

— Моя мама каже, що вона була схожа на помічницю тодішнього лікаря Бреземана.　

Окей. Тут я вже сама була винна. Навіщо я питала?　

Каролін узагалі-то була непогана. Мала хіба що хворобливу пристрасть до всіляких майструвань.　

Була б її воля, ми б сиділи в дитячій кімнаті з ранку до вечора і мирно б майстрували єдинорогів, новорічні хлопавки, паперові сніжинки… І неодмінно з блискітками, які Каролін дуже любила й купувала відрами. Увечері я знаходила їх усюди: в кишенях, поміж зубами і навіть у вухах.　

Ця штука була нібито цілковито безпечна для здоров’я і здатна природно розкладатись. Що, в принципі, було добре, бо Еліас, молодший із синів автора трилерів, з’їв їх, мабуть, десь із півкіло разом із марципановим печивом мадам Клео. Як виявилося, це Дон намовив малого Еліаса до, як він сказав, перевірки на хоробрість. Я попросила батьків малого не дивуватися блискітковим випорожненням їхнього сина протягом наступних кількох днів, більше я тут не мала чим зарадити.　

Взагалі Дон не дуже ліз у бійки з іншими дітьми. Це мале чортеня сіяло розбрат, використовуючи лише силу своїх слів. Просто приголомшливо, наскільки швидко він визначав слабкості дітей і вміло використовував проти них. Вберегтися від нього вдалось тільки американкам Емі, Ґрейсі й Медісон, і то хіба що завдяки тому, що вони не розуміли німецької. Вони знали лишень одне німецьке слово — «дякую». Усе, що їм говорив Дон, відскакувало від них, як горох від стіни, оскільки його англійська рівня початкової школи жодним чином не перетиналася з їхнім південноамериканським діалектом.　

Двадцять сьомого грудня погода була настільки поганою, що ми мусили скасувати наш щоденний похід на вулицю. Але ми пробували, чесно. Півгодини ми запихали дітей у зимові костюми, штанці й курточки, взували їм чобітки, надягали шапки, шалики, рукавички тільки для того, щоб десять хвилин по тому їх із того всього знову розпаковувати. Перебування надворі просто не мало жодного сенсу. Крижаний вітер дмухав нам зграйками сніжинок прямо в обличчя, а вії, брови й кінчики волосся відразу покривалися льодом. І через заметіль не було видно нічогісінько на відстані витягнутої руки. Ми навіть не дійшли до ковзанки, як вирішили повернутися назад, поки якусь дитину не знесло вітром або вона не загубилася у заметілі. До того ж кристалики снігу кололи в обличчя, наче сотні найгостріших голочок.　

Усі ніби ожили, коли ми повернулися в теплу дитячу кімнату. Але ні в кого, окрім Каролін, не виникало бажання сісти й мирно майструвати. За якийсь час дійшло до дуелі — як саме, пізніше визначити вже було неможливо. До дуелі на ножицях між Доном і Ґрейсі, в якій Ґрейсі втратила грубе пасмо волосся, а Дон — краєчок своєї сорочки, що висмикнувся зі штанів. Ґрейсі вжила цілу купу непристойних слів. Її мама, певно, навіть не підозрювала, що дитина їх взагалі знала.　

Коли ми нарешті розборонили цих двох когутів (і конфіскували ножиці), Дон випалив одну зі своїх похмурих погроз:　

— Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона, що в Південній Кароліні, нехай вона не думає, що я не помщуся за свою сорочку. Вона ще пошкодує, що взагалі народилася на цей світ. — Він грізним поглядом блимнув на мене. — Скажи їй це!　

Я повернулася до Ґрейсі.　

— Дон каже, він не шкодує, що прийшов у дитячу кімнату. Інакше він не познайомився б із тобою ближче. І що йому дуже прикро за твоє волосся, — доволі вільно розтлумачила я.　

Ґрейсі схрестила на грудях руки.　

— Ну добре. Скажи, що я приймаю його вибачення. Бо в нього такі гарні очі, а слухняних хлопчиків я і так вважаю занудами.　

Емі закотила очі:　

— Ось до чого призводить рожевий фатин і бузкові блискітки. Закоханість у поганих хлопців — пряма дорога до смерті емансипації і до клубу розбитих сердець.　

Вона справді була не в гуморі.　

Я обернулася до Дона.　

— Емі каже, хоч Ґрейсі й виглядає дуже мило, але влітку на шкільному подвір’ї вона зламала плече хлопцеві, який напросився. А потім ще була історія зі зламаним носом однокласниці. Ґрейсі стверджувала, що це випадковість.　

— Справді? — Дон вражено ковтнув, поки Ґрейсі кліпала очима.　

— Якщо він хоче, то може навчити мене кількох непристойних швейцарських слів, — запропонувала вона. — А що моя мама не розуміє, то й заборонити не може. Спитай його, як буде кінське гімно по-німецьки.　

Я знову повернулася до Дона.　

— Її мама переживає,