Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 57
Перейти на сторінку:
підлітка років дванадцяти-п’ятнадцяти, який стояв і спокійно їв морозиво.

— То Славко, мертвяк!

— Шо? Хто?

— Мертвяк! Колись на тракторному стані з мужиками якийсь не той спирт випив, і все, кришу зірвало. Ті померли, а цей ні. Тепер нікого не впізнає, з дому тікає до магазину і стоїть тут. Свої знають, а чужі, як ото ви, лякаються.

— А побитий чого?

— А хто його знає? Може, через забор ліз та впав.

У цей момент Славко пройшов повз Віталіка і, не помічаючи, попростував далі до магазину. Підійшов, з розгону стукнувся об стіну, потім ще раз і нарешті завмер, торкаючись стіни руками.

— Усе, прибув! Тепер буде стоять, доки сестра не прийде й не забере.

— А чого його мертвяком звуть?

— А ви шо, серіал не бачили про ходячих мертвяків? Цей теж кусається, якщо його від магазину відганяють. Тільки сестра з ним може впоратися.

У Віталіка задзвонив телефон.

— Ну де ти є? — Голос Сергія був схвильований. — Автобус приїхав, а тебе немає!

— Та тут я, з місцевим колоритом знайомлюся! За п’ять хвилин буду. — Віталік дав відбій, ще раз глянув на Славка, потім на мертвяка. — Йому б у лікарню треба.

— Ну, може, й треба, я ж йому не родич.

— Ну да, бувай, козаче, шось придумаю.

Віталік пішов до хати Сергія. А через кілька кроків дістав телефон і набрав номер.

— Толян, вибач, шо турбую, тут таке діло…

Далі хлопець уже не розчув.

Німці

— Привіт! От нарешті і до тебе дістався.

Роман з Юрієм курили біля вкопаного в землю і прикритого маскувальною сіткою танка.

— Так, Ромчик, воюємо.

— От про кого, про кого, а про тебе б ніколи не подумав.

— А шо тут думать? Дітей немає, з дружиною вже давно ніби дві риби різних порід в одному акваріумі. Робота, дім, поїв, поспав, просрав. Хіба це життя?

— То ти сюди за емоціями? Прісно там? — Роман махнув рукою кудись за спину.

— Ну попервах пошук емоцій точно був не на останньому місці.

— А тепер?

— А тепер у мене тут друзі, обов’язки, обіцянки. Я тут ожив.

— А як уб’ють?

— Убити і під хатою на Троєщині могли. Як на мене, краще загинути за принципи і переконання, аніж у «синій» розборці.

Деякий час чоловіки мовчали. На блактитному небі не було ані хмаринки. Сонце, яке вдень нещадно пекло степ, траву та кущі, танки, бліндажі й людей, тепер, сідаючи за обрій, було лагідне і лишень обережно торкалося промінням всього навколо.

— Так, ну а де у вас ці?…

— «Німці»? — засміявся Юрій.

— Як ти їх назвав? «Німці»?

— Ну да… — Юрій махнув рукою на балку. — «Німці» отам за посадкою.

— А чого «німці»?

— Так а як їх, дураків, називать? Так простіше. Тут наші, там «німці». Усе ясно і понятно.

— Ну і шо німці, валять часто? — Роман і собі посміхнувся.

— Буває. Оце вечір, то може настати в них активізація.

— Тоді нічого сидіти. Давай ще кількох бійців і пішли розвантажувати те, шо я припер. Там вода, форми трохи, медицина.

Чоловіки загасили недопалки і пішли до кущів, де напівприкритий сіткою стояв старенький «Фольксваген» з написом «ПТН ПНХ» через весь лівий борт.

Вечеря

Червнева коротка ніч ніяк не наставала. Велике гаряче сонце до останнього намагалося визирнути з-за дачних дахів чи дерев і кинути промінчиком в очі.

Правосєк сидів у дворі й дивився на казан. Ще трохи, і куліш буде готовий. Як сонечко сяде, можна сідати їсти. Правосєк був роздягнутий до пояса. Дужий і зібраний воїн. Брита голова, чуб, оббиті рунами руки. Усе, як і колись: і двісті, і триста років тому. Не вистачало хіба шаблі. Та ж часи не ті. Та й на відпочинку ж воїн, удома. Біля дружини та дітей.

— Вєчєр добрий, — пролунало з сутінків.

За дачним парканом з сітки-рабиці прочимчикувала миршава постать.

- І вам добрий.

Правосєк піднявся, хруснув плечима і підійшов до паркана.

— Оце побачив прапор у вас на мікроавтобусі й до вас! — белькотів чоловічок. — Допомогайте! Пішли голову дачного кооперативу бить!

— А шо з ним не так? — повів бровою правосєк.

— Та падло він! Проти народа! Я йому все як є, а він мене набив! А я втік, а оце побачив червоний прапор і до вас!

— Шо?

— От тобі й шо! Я вапщє за донецьких козаків!

— За яких козаків?

— За донецьких! Мені б як раніше, як у Радянському Союзі. І більше нічого! — завівся миршавий. — А він мене набив, сука. Я прапор побачив і до вас! Пішли йому натовчем!

Правосєк узявся рукою за паркан. Рабиця заскрипіла під пальцями.

— Чоловіче, у тебе з зором усе добре? Ану поглянь на прапор.

— А шо?

— Ти де серп з молотом побачив? Червоно-чорне надвечір погано розрізняєш?

— Та я той…

— То он наліпка на лобовому, читай!

— «Пра-вий Сек-тор»! — по складах прочитав миршавий.

- І шо, донецький козак, робить будемо?

— Біжи, дядьку, — пролунало з сутінків. — Біжи й не озирайся.

Плюгавий сахнувся від паркана і зник у темряві.

Правосєк ще деякий час дивився йому вслід, а потім повернувся до казана з кулішом.

— З ким це ти там розмовляв? — спитала дружина.

— Та дурник якийсь синьолобий забрів. Чистий самогубця. — Правосєк зняв кришку і понюхав куліш. — Оце клас, давай вечеряти.

Антонівка

Антонівка гуділа, наче вулик, у якому з’явилася нова матка. Людський рій злетівся в центр села, де між сільрадою і меморіалом загиблим у Другій світовій був клуб. Здоровезна двоповерхова споруда, яку по війні побудували полонені німці, пережила все: і бюсти Сталіна на сцені, і відлигу, і боротьбу з ізлішнєю українскістю, перебудову, занепад і відновлення. Роки потріпали будівлю. Колись, за часів колгоспу-мільйонника, з району викликали спеціаліста, який угорі на фронтоні виліпив ліру і чималий напис: «Дім культури». З часом ліра і кілька букв відпали, тож тепер на будинку, викликаючи сміх у чужинців, красувалося лишень «ультур».

Та місцевим було байдуже, що написано на клубі. Вони тішилася, що в буремні дев’яності не розібрали його на цеглу (німці так будували, що й цеглини не відіб’єш), тож тепер решткам сільської молоді було де танчить.

Та ж тепер біля клубу ЧП. У ріг клубу, підім’явши під себе тополю, увіткнувся здоровезний жовтий К-700. Ззаду «Кіровця» понівечені й перекручені плуги. А далі новоспечена рілля. Рілля тягнеться від плугів, завертає, широко двічі перетинає ґрунтову дорогу, розорює узбіччя і, зачепивши край кукурудзяного поля, втикається аж у тракторний стан.

Біля «Кіровця» просто на на землі сидить помічник тракториста Колька. Він п’яний як чіп, мовчить і

1 ... 46 47 48 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"