Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 57
Перейти на сторінку:
лишень посміхається всім навколо. Поруч з Колькою голова сільради, фермер, у якого він працював, і навіть дільничний. Вони щось намагаються в нього розпитати, махають у бік ріллі, та Колька лише посміхається і намагається дотягтися і поцілувать дільничного. Діти регочуть, баби хитають головами. З дискотеки хитаючись повилазили хлопці і стали на захист нармальнага пацана. Шум, гам, лемент.

Старий Гнат спостерігав за всім цим здалеку. Разом з кульгавим Мишком вони стояли на роздоріжжі й розглядали все, що наорав п’яний помічник тракториста.

- І шо характерно… — Старий Гнат задумливо дмухав самокрутку. — Така хрінь може статися з кожним!

— Та да, — кивнув кульгавий Мишко, — ніхто не застрахований.

Втома

— Ваню, що сталося?

Степан підійшов до нерухомої фігури товариша в кутку складу. Той сидів, притулившись спиною до стіни, і курив. Перед ним на підлозі стояла залізна банка-попільничка, в якій уже було кілька недопалків.

— Утомився я. Просто страх як утомився.

Степан присів поруч і, взявши з руки товариша цигарку, затягнувся. Той ніби нічого й не відчув, сидів і далі втупивши погляд перед собою.

— Відпочити тобі треба.

— Та я не фізично задовбася. — Степан врешті звів на товариша погляд. — Морально. Не день, а якийсь триндець.

— Що сталося?

— Дзвонили зранку якісь газетники. Питали, чи правда це я орден отримав за дванадцять тепловізорів, шо на передок відвіз?

— А ти?

— А шо я? Я, кажу, жодного тепловізора на передок не возив. Інша специфіка. А вони там шось пошушукались і кажуть, а може, ми таки про тепловізори залишим? Бо так, мовляв, цікавіше.

- І?…

— Та шо там «і»? Які можуть буть «і»? Послав дураків на три букви, слухавку кинув. Рознервувався. Тут знов мобіла дзвонить, номер незнайомий. Думав, знов вони. Беру, а там хтось синій, лепече, що їм дуже форма потрібна. І берці. Волонтери, допомогайте! Танкіст, йопт.

— Аватар?

— Та да, синюшне, ледве язиком ворочає. Тут я вже не витримав, валував так, шо, мабуть, і на вулиці чули. Сказав, шо ще раз набере мене в такому вигляді — і я особисто йому дірку в лобі зроблю.

Степан загасив недопалок об попільничку.

— Та забий, то день такий. Ти ж розумієш, шо й журналісти інші є, й бійці, слава Богу, теж.

— Та понятно. Просто нахлинуло. І як в анекдоті, «і знаю, шо Сірко, і бачу, шо Сірко, а срати перестать не можу».

— Ладно, юморист, пішли краще по каві сьорбнемо. Ти ж, до речі, ніби кинув палити?

— Та кинеш тут.

— А от так не можна. Кинув значить кинув. — Степан забрав пачку цигарок з підлоги і кинув собі в кишеню. — Ти ж не гімназистка, шоб рішення щодня мінять. Підйом.

Степан простягнув руку. Іван посміхнувся, вхопився за неї і ривком підвівся.

— От бачиш, життя на лад іде!

Чоловіки, посміхаючись, вийшли зі складу і пішли через дорогу до ларка з кавою.

Берлін

Вечоріло. Берлінський біргарден, неначе вулик, шумів сотнями голосів. Сміх, цокання келихів, запах лип і пива.

— Данке шон. — Роман узяв келих, кинув у кишеню решту і пішов між рядами довгих столів шукати вільне місце. Минаючи відвідувачів, він ковзав по ним поглядом. Аж раптом погляд за щось зачепився. Спочатку Роман навіть не зрозумів, що саме йому впало в око в фігурі хлопця, що сидів за столиком майже на виході. А в наступну мить зрозумів. На зап’ястку в того був сплетений з двох стрічок жовто-блакитний браслет.

— Можна до вас? — посміхнувся Роман хлопцю.

— Авжеж, якшо диму не боїтеся, я тут курю.

— Не страшно. — Роман сів. — А ви з України?

— З Сум. — Хлопець з цікавістю поглянув на Романа. — А шо, так по морді ліца видно, шо ви одразу українською привіталися?

— Та ні, просто побачив, — кивнув на браслет Роман.

— А-а! — хлопець посміхнувся. — Ну тоді ясно. Я Валік, будьмо знайомі.

— Роман. — Чоловіки потиснули один одному руки і вдарили келихами. — За здоров’я.

Три останні доби в Берліні було жарко. Навіть занадто. І ось тепер надвечір натягувало на дощ. Піднявся вітерець. Він трухонув липи і посипав жовтий цвіт у пиво відпочивальників.

— А ви давно в Берліні живете? — Валік зробив ковток і затягся цигаркою.

— Та вже понад тридцять років, я ще з Союзу виїхав.

— А родом?

— Зі Львова. — Роман теж зробив ковток і глянув на липи, що знов кинули цвітом у людей. — А ти якими судьбами?

— За бусом для армії приїхав. Знайшов тут «фольца четвертого». Зранку оформим і пожену в Україну.

— Волонтер, значить?

— Ага. А ви чим заробляєте?

— Лікар я. Стоматолог. І шо чутно? Влада так ніяк за армію й не візьметься? Усе й далі волонтери?

— Ну як? У влади все складно. Тендери, закупівлі. А пацани роками ждать не можуть. Війна.

— Так, війна.

Десь у небі загуділо, вітер пішов поривами. Відвідувачі почали розбігатися.

— Зараз лине. — Роман глянув угору, а потім знов на хлопця.

— Так, думаю, мало не буде.

Чоловіки знову приклалися до келихів. Згори полетіли перші важкі краплини.

Торорох! Ударив грім, небо розрізала блискавка. Усі, хто ще сидів у пивному саду, позривалися з місць. А в наступну мить з неба полилося неначе з відра. Роман з Валіком вибігли на вулицю, коли дощ уже валив стіною. Вода була скрізь — угорі, під ногами, бризкала зі стоків та ливників.

— Усе, Романе, я почалапав. — Чоловіки стали під естакадою S-бана. — Бо завтра купа роботи.

— Стій, — Роман витягнув гаманця, дістав не дивлячись усі паперові гроші й сунув у руку хлопцю. — На, хоч на бензин.

— Та тут як для бензину багато.

— Ну, може, шо докупиш.

— Дякую!

— Це тобі дякую. І хлопцям дяка. Колись, коли я був такий, як ти, я боявся системи, йшов на поступки совісті. Врешті й утік. А ви не побоялися. Дали бій. Тож чим можу.

Злива трохи вщухла. І хоча дощ не припинився повністю і блискавки ще розрізали небо, місто ніби вмилося і блищало у світлі фар машин та віконець Шьонхойзер алле.

- І все ж дякую! — Валік простягнув руку.

— Слава Україні! — Роман потис руку.

— Героям слава!

За мить Валікова постать розчинилася в сутінках. Роман поліз у кишеню, намацав цигарки, витяг одну і закурив. По естакаді S-бана прогримів потяг. Романові стало добре-добре, як колись у дитинстві, коли мама його за щось хвалила.

У Кельні

— «Кьольш»? — Світловолоса симпатична панянка посміхнулася Толіку і показала пальцем на пивну бочку.

— Ні, дякую, хоча…

— О, сконд пан? — враз перейшла на польську пані.

— З України, — посміхнувся Толік і сів за барну стійку.

Ранковий Кельн ще не

1 ... 47 48 49 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"