Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 57
Перейти на сторінку:
гудів сотнями тисяч туристів. Здебільшого на вулиці були або місцеві, або робітники крамничок, що розкладали свої товари.

— Може, й рано для пива, — махнув рукою Толік, — та від вашого 0,2 «Кьольша» ніц мені не бендє.

Барменша посміхнулася і подала Толіку келих, який більше нагадував медичну колбу.

— Наздровє!

— Так, наздровє! Дзенькує!

Барменша відійшла, теронула ганчіркою старі важкі столи, визирнула на вулицю, де пішов дрібний дощ, і повернулася знов до Толіка.

- І шо в Укра`нє та во`йна? Вже лєпєй? Скінчона?

— Та яка там скінчона? Кінця й краю не видно тій війні.

— А тут ніц не мувлять вже.

— А шо мають говорити? То не німців війна. І не ваша. Коли дехто з наших і то вважає, шо це не їхня війна, то шо про цих казати?

Барменша на мить завмерла, закусивши губу, і мовчки крутила в руках ганчірку.

— А ти бив на во`йнє?

— Був.

— Жовнєжем?

— Ні, не солдатом. Я допомогу возив. І вожу.

— А тут шо робиш?

— До друзів приїхав. Форми вони назбирали, трохи грошей. Загрузимо машину і назад, в Україну.

— Хочеш ще пива? — Барменша посміхнулася. — Я пригощаю.

— А ти зі мною вип’єш?

Барменша глянула на годинник і мотнула білими космами.

— Думаю, трохи можна, німці ще сплять, позлазяться десь за годину, не раніш.

— Тоді давай! Думаю, з двох келихів приставати не почну.

— То нашо тоді й пити? — засміялася барменша.

Вона налила два «Кьольша» і підсіла до Толіка.

— Як у вас зараз піють, то цо мувлять?

— Кажуть «Слава Україні»!

— Слава Україні!

— Героям слава!

Ковьор

— Одного разу Ахметов приїхав до Туреччини, шоб купить собі ковьор…

Старий Мемет привстав з лежака, струсив попіл з цигарки і кинув погляд на вечірнє місто. Сонце ще торкалося Анталії своїм теплим промінням. Унизу шурхотів галькою Акденіз.

— Оце ти, діду, загнув, — зареготав Борька. — Сам за ковром приїхав?

Мемет навіть не повернув голови до співрозмовника, лише ще ковтнув тютюнового диму.

— Ти, турист, не іржи. Мемет знає, що говорить. Приїхав він, значить, купив у одного чоловіка ковьор і забув його забрать.

— Як це?

— Ну як? Забігалася людина. Літо. Тут тобі й помідори, й кавуни. Базар же ж. Ну і поїхав так в Україну, без ковра.

— Отак і лишився без ковра? Бідний Ахметов, — знов заіржав Борька.

— Ти не спіши, — обірвав Мемет, — то ще не кінець. І от поїхав, значить, Ахметов додому. І забув про ковьор. Минув місяць, два, півроку.

Мемет загасив цигарку об вологу гальку і сьорбнув чаю. Борька, що сидів на лежаку поруч, не відривав очей від моря.

— Аж раптом, одного дня, — продовжив старий, — дзвінок Ахметову в двері.

Борька повернув голову до старого, посміхнувся і навіть хотів щось сказати, однак змовчав.

- І значить, Ахметов відчиняє двері, а там стоїть турок з ковром. Ахметов згадав турка і здивувався його чесності. Питав, скільки грошей дати за чесність. Та тільки турок сказав, що не треба йому доплачувать, що коли Ахметов купив ковьор і заплатив, то він як чесна людина мав обов’язково товар доставити покупцю.

Мемет замовк. Він пив чай і неначе втратив інтерес до історії. Борька деякий час мовчав, однак не витримав.

- І що? Бідний турок за свої гроші поїхав назад, щоб знов торгувать коврами?

— Чому ж коврами. Зараз він управляючий мережею готелей «Ріксос». Зокрема, оно тим, бачиш, на горі стоїть.

— Да ладно, — засміявся Борька. — Торговець коврами тепер керує готельною імперією Ахметова? Дурня.

Мемет кинув погляд на сусіда і раптом крикнув у бік невеличкого кафе, де господар саме протирав столи.

— Осман, скажи, хто керує готелями «Ріксос».

— Ну хто… — Чоловік на мить відірвався від роботи. — Той турок, що Ахметову ковьор продав!

— Бачиш? — Мемет повернувся до Борьки. — Мемет не бреше, Мемет правду каже.

— Та ну вас, казкарі. — Борька скинув футболку й шорти. — Піду я краще купатися, ніж слухать історії про турецьких попелюшок.

Борька з розбігу стрибнув у море. Мемет кілька секунд дивився йому вслід, а потім знову взявся за чай.

Вітя

Тебе звали Вітя. Тобі було за сорок. Ти любив ловити рибу і знав, як її ловить. Ти взагалі багато чого знав. Знав, що за спиною люба і дитина. Знав, що життя хитке і його треба берегти. Не своє життя. Дитяче. І саме тому пішов на війну.

Міг не йти. Міг, як і до цього, трястися щодня в маршрутці на роботу, а ввечері, вкинувши літру пива, дзвонить сусіду з запитанням: «Ну шо?» Але пішов. І воював. Чесно. Ходив на бойові, а після відпрошувався в командира на кар’єри. Доки всі спали, ставив раколовки і топтав глиняне дно заплав Донця, дістаючи місцевих лупатих карасів, щоб зранку всі з батальйону їли свіжину і раділи життю.

Ми перетнулися раз. Раз за твої сорок п’ять і мої тридцять дев’ять. І ти пригощав мене раками, рибою і макаронами.

— Тримай пластик, — давав ти мені виделку. — Залізяки у нас, тільки якшо своя, а так, те, шо від вас наволонтьорили.

І я брав, їв і дякував. Як і твої друзі, що йшли, поївши, на бойові.

А сьогодні я дізнався, що ти загинув. Я навіть точно не знаю як. Ніби підірвався на розтяжці. Ти загинув під час перемир’я. У час, коли гармати мали мовчати.

Вітя, не знаю, що сказать. Дізнався, що в тебе доня. Буду думать, як підтримати, та ж тебе їй ніхто не замінить.

Спи, Віть, добраніч.

Німеччина

— Ти не повіриш, Славік, однак у нас тут теж війна і часом не слабша за ту, шо у вас, в Україні.

Сергій підійшов до річки, взяв невеличкий кругляк і запустив жабку.

— Два, три, чотири, п’ять, шість, — Славік посміхаючись рахував стрибки камінчика. — Молодець, брате, талант не проп’єш.

— Ага, но спробувать можна.

Сергій повернувся до товариша і сів на траву. Дістав з сумки пляшку «Кромбахера», відкрив і ковтнув.

— Знаєш, Славік, яке у дрезденських німців улюблене заняття?

— Та ж звідкіля?

— Сидіти отак, як ми, на березі Ельби і дудлити пиво. Або в пивнухах, або так, на березі.

- І шо в цім поганого?

— Нічого. Просто вони до чортиків не люблять, коли щось ламає заведений уклад.

- І?

— А наша війна ламає. Уся еміграція поділилася на два протилежні табори. Одні за Україну, інші за хуйла. І кожен, відповідно, намагається шось пояснити німцям. А їм воно не дуже-то й треба.

Деякий час чоловіки сиділи мовчки. Повз проплив біло-зелений пароплав. Великі колеса били по воді. На палубах бігали діти і фотографувалися туристи.

1 ... 48 49 50 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"