Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 57
Перейти на сторінку:
class="p1">— Ну німці ж ніби помагають нам?

— Хтось допомогає, а хтось їздить з наклейками «Я за Пу…». Якби війна була в Польщі, поруч з країною, то вони б, звісно, метушилися. А так з якого дива? Де та Україна? Та чи є вона?

— Усе так погано?

— Я не кажу, шо катастрофа, просто Німеччина зараз нагадує швидше Донбас, ніж, скажімо, Київщину чи Франківщину. Якшо в Києві ти йдеш у вишиванці свій серед своїх, то тут можна й нарватися. Тут набагато жорсткіше все. Два табори постійно воюють один з одним. Плюс у хуйлолюбів підтримка з боку російського ТБ, що вєщає німецькою.

- І шо робить?

— Те, шо й робили! Збирати гроші, купувати уніформу, машини, все, шо треба на передку. Це ж наша війна? Тож нам і перемагати ворога.

Небо затягли хмарки. На землю впали перші важкі краплини.

— Попили пива. — Славік піднявся з ковдри. — Нещасний день відпочинку і то через одне місце.

— Та нормуль! Пішли під міст! Дорозкажу тобі про нашу специфіку. Відпочинь, завтра будеш про дорогу думать!

Чоловіки забігли під міст. За мить усе навколо зникло за стіною води.

Полишаючи Донбас

Я полишаю Донбас. Полишаю цю випалену степову землю, червоні відвали териконів і розбиті важкою технікою дороги. Мені сумно, бо тут я полишаю близьких мені людей. Людей, про існування яких ще два роки тому я навіть не здогадувався, а тепер не можу без них жити.

Сьогодні я став свідком цікавого епізода. Здоровенний чорний кіт, гроза всього живого на подвір’ї, десь блукав, аж повернувся додому і першим же ділом накинувся на котячу шоблу. Почувши сичання чорного, коти чкурнули в різні боки. Однак одне сірувате смугасте кошенятко, завбільшки з кулак, яке щойно дудлило цицьку в мамки, вигнуло спину, виструнчило хвіст і засичало у відповідь. Чорний спочатку навіть не зрозумів, що відбувається, однак кошеня й не думало здаватися без бою.

— Отак і ми, — засміявся мій товариш. — Не зважаючи на те, шо ворог дужий і страшний, відступати й не подумаємо. Це наша земля.

І на душі стало затишно. Аж до самого потяга я згадував це маленьке мужнє кошеня. А вже в потязі, коли той віддалявся від Рубіжного, я побачив напис білою фарбою на цегляній стіні: «Я нікому тебе не віддам, люба Україна». І дата: 14.02.2014. Отак.

Добраніч.

Родичі

— Привіт, Тань.

— Привіт, Льош.

— Як ви там?

— Живі.

— Не смішно.

— Та я й не сміюся.

— Працюєш?

— Працюю.

- І шо, гроші платять?

— Минулого місяця вперше за рік дали. П’ятдесят баксів. Сказали, шо по курсу двадцять сім. А насправді помінять можна по двадцять один.

— А цього місяця?

— Аванс дали. Але в рублях. Трохи більше. І це ж так, без вєдомості, без нічого. Тицьнули. Будьте довольні.

— А за рік, шо пропрацювала?

— Сказали, шо то вам хай Україна платить.

— Так ти ж у них працювала?

— Та кому це цікаво? Не нравиця? Зараз понравиця! Тут все жостко. На роботу йдеш — очі в підлогу, з роботи — очі в підлогу. У них усіх зброя. Страшно. Жінку на базарі застрелили. Шось не так сказала чи шось не те, і все. З автомата чергу в лоток. Поховали.

— Тікай звідти, Тань.

— Льош, ну скільки казать? Кому я у вас треба? Своїх медсестер немає?

— Станеш на облік, шось придумаєм.

— Льош, то пусте! Оно тут люди від вас вертаються. Додому. Хай до поганенького, однак свого. Ти пойми, не може людина по чужих кутках усе життя прожить. Ну місяць, ну два, а потім усе одно додому тягне. Та й спокійніше стало. Обстрілів немає. А ці, козачки, ну то, може, й вони куди здриснуть з часом.

— А якшо ні?

— Ну якось буде.

- І шо оце робить, Тань?

— Чекать, братику. Мабуть, таки чекати. Може, таки ви нас назад відберете?

— Ох-ох-ох…

Михалич

Іван понад два роки не був на борту літака. Востаннє літав у Болгарію на відпочинок ще до війни. Літав з родиною.

— Тато, а ми летимо з нового терміналу? — щебетала Оксанка, накидаючи у валізу поверх зібраних дружиною речей своє «нужнеє».

— Та Бог його знає, мабуть, з нового, я ще з нього не літав, — усміхався Іван доньці. — А ти певна, що заєць тобі треба?

— Михалич? — Оксанка ставала посеред кімнати і впирала руки в боки. — Звісно потрібен, куди ж я без Михалича. Це ж мій заєць-охоронець.

Як же ж давно це було. Іван прикрив очі. Уже немає й нового терміналу. Та що там терміналу, всього аеропорту немає, та й квартира, за яку вони з дружиною так важко виплачували кредит, розвалена прямим влучанням. Здається, з тих часів, коли вони збиралися в Болгарію, минуло не два роки, а сила-силенна життів.

— Пристебніть ремені безпеки, — пролунав з динаміка приємний дівочий голос. — За мить наш літак вирушить за маршрутом Київ — Катовіце.

Молода стюардеса пішла між рядами перевіряти, чи відкинуті в пасажирів столики. Іван пристебнув ремінь і втупив очі в ілюмінатор, за яким, неначе мурахи, снували співробітники аеропорту.

Івану пощастило. Коли почалася війна, він одразу вивіз родину до Дніпропетровська, а потім переправив до Польщі, де жила сестра дружини. І лише потім пішов воювати. Слава Богу, в «ДУКу» вже були знайомі з Донецька, які так само прийшли звільняти рідну землю від влади мийщиків машин та охоронців супермаркетів.

— Візьми Михалича, — плакала на плечі, прощаючись, Оксанка. — Він буде тебе охороняти.

Він узяв. І весь час носив зайця на розгрузці. Той стирчав з підсумка, чим веселив побратимів, які знали історію зайця.

— О, Михалич теж на бойові?

— Ну куди ж я без нього.

Поранили Івана в Опитному. Вони ще з одним місцевим саме пішли подивитися одну не дуже відому всім козячу тропу, якою можна було б зайти в тил ворогу, коли пішов обстріл. Стріляли не спеціально по їхній групі, просто вони опинилися не в тому місці не в той час. Іван відчув, як обпекло праве плече й руку, а потім знепритомнів. Отямився вже в Пісках. Пацани знайшли і витягли їх обох. Поранених, але живих.

— А де Михалич? — прошепотів неслухняними губами Іван.

— Та тут твій заєць, ти за руку переживай, а не за зайця.

Зрештою руку склали. Спочатку прооперували в Дніпрі, потім довели до ладу в Києві. А тим часом дружина домовилася з діаспорянами про реабілітацію в Польщі. І ось Іван летів. У руці ще стирчали спиці, виглядало то досить страшно, однак найстрашніше було позаду.

— Пане! Пане, перепрошую, покладіть, будь-ласка, іграшку

1 ... 49 50 51 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"