Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Шановний містере Гейкрафт!

Надсилаю ще п’ять історій хвороб. Таким чином, наразі маємо шістнадцять історій, що загалом налічують близько 240 сторінок, тобто від 50 до 60 тисяч слів… Міркую над тим, щоб додати ще чотири… Проте я, звичайно ж, покладатимуся на вашу думку в цьому питанні…

Я робив спроби перейти від переліку до описів хвороб, проте, вочевидь, не мав у цьому цілковитого успіху. Ви маєте рацію щодо оформленості Мистецтва й безформності Життя — можливо, їм усім потрібно було надати різкіших обрисів, чіткіше окреслити тему, втім вони такі складні, немов гобелени. Це однаково «сирі» приклади, що їх інші люди (включно зі мною) можуть потім поглиблювати й удосконалювати.

Із найкращими побажаннями

Олівер Сакс

Тиждень тому я написав:

Шановний містере Гейкрафт!

Я витратив кілька днів на вступ… який зараз додаю до листа. Здається, що я знаходжу правильний варіант, лише допустивши усі можливі помилки і вичерпавши всі хибні шляхи… Я знову маю з вами поговорити… як і завжди, тому що ви допомагаєте мені навести лад у думках.

Улітку 1972 року Мері-Кей Вілмерс, яка перебувала неподалік від офісу Коліна на Глочестер-кресент, і редактор щотижневого журналу «Лістенер», що видавався ВВС, запропонувала мені написати статтю про моїх пацієнтів і їхні «пробудження». Мене ще ніколи не просили про статтю, до того ж «Лістенер» мав дуже хорошу репутацію, тому я був схвильований і почувався удостоєним великої честі, адже матиму першу можливість поділитися з широкою аудиторією цим чудовим досвідом. А замість уїдливих відмов із неврологічних часописів мені фактично запропонували написати статтю, дали шанс повністю й вільно надрукувати те, що так довго накопичувалося й зростало в мені, при цьому немовби стримуване загатою.

Наступного ранку я на одному диханні написав статтю і кур’єром відправив її Мері-Кей. Але того ж вечора в мене з’явилися додаткові міркування, і я зателефонував їй, щоб сказати, що можу поліпшити свою роботу. Вона відповіла, що стаття хороша і в первинному вигляді, але якщо я маю якісь доповнення чи виправлення, вона радо їх прийме. «Проте вона не потребує перегляду, — наголосила Мері-Кей. — Стаття написана дуже зрозуміло і легко читається. Ми з радістю опублікуємо її в такому вигляді, який вона має зараз».

Однак я відчував, що висловив не все, що хотів, і замість того, щоб возитися із готовою статтею, написав іншу, суттєво змінивши підхід до написання. Мері-Кей ця стаття так само припала до душі: за її словами, обидві були готові до публікації.

На ранок я знову відчув незадоволення попередньою роботою і написав третю чернетку, а над вечір — четверту. Загалом упродовж тижня я надіслав Мері-Кей дев’ять версій статті. Вона тоді саме поїхала до Шотландії, сказавши перед тим, що спробує їх якось поєднати. Повернувшись за кілька днів, вона відповіла, що їй так і не вдалося цього зробити: кожен варіант мав власні особливості, кожен був написаний з іншої точки зору. Вілмерс сказала, що це були не паралельні варіанти, а «взаємно перпендикулярні», тож я маю вибрати один із них, а якщо не вдасться, вона це зробить замість мене. Зрештою вона обрала сьомий (чи шостий?) варіант, що й побачив світ у номері «Лістенер» від 26 жовтня 1972 року.

* * *

Мені здається, що думки приходять до мене через письмо, у процесі написання. Часом з-під мого пера виходять бездоганні уривки, та часто моє писання потребує значних скорочень і правок, оскільки ту саму думку я можу висловлювати багатьма різними способами. Посеред речення можу захопитися якоюсь побічною думкою, що призводить до дужок, підрядних речень чи речень довжиною з абзац. Я ніколи не послуговуюся одним прикметником, якщо можна вжити шість, що у сумі мають набагато гостріший ефект. Мені не дає спокою те, наскільки концентрована дійсність, і я намагаюся вхопити й передати це (говорячи словами Кліффорда Ґірца) шляхом «насиченого опису». Це зумовлює труднощі в організації. Іноді така стрімкість думок просто отруює мене, і я дуже гарячково намагаюся записати їх у правильному порядку. Але поряд із цією творчою нестриманістю потрібно мати тверезий розум і періодично підходити до справи з точки зору розважливості.

Як і Мері-Кей, Коліну доводилося обирати серед численних варіантів, часом приборкувати мої надлишкові розжовування і створювати плавну послідовність у тексті. Іноді, вказуючи на якийсь фрагмент, він казав: «Це сюди не пасує», — після чого перегортав кілька сторінок зі словами: «Краще його переставити сюди». Щойно Колін це говорив, я розумів — він має рацію, проте якимсь незбагненним чином сам я цього не бачив.

Тоді я потребував від Коліна не лише допомоги в розплутуванні своїх думок, але й емоційної підтримки в моменти, коли не знав, про що писати далі або ж коли в мене погіршувався настрій і зникала впевненість — перше збудження минало, саме так і було, і тоді я майже занепадав духом.

19 вересня, 1972

Шановний містере Гейкрафт!

Здається, в моєму житті зараз один із тих сухих, гнітючих періодів, коли ти можеш лише нічого не робити або без пуття товктися на місці. Найабсурдніше те, що потрібно всього три дні добре попрацювати, щоб завершити книгу, та я не знаю, чи здатен зараз на це.

Наразі я перебуваю в дуже непростому стані, мене охоплює почуття провини — одна нестерпна думка про те, що я виставляю напоказ своїх пацієнтів (і що в моїх розповідях їх можна впізнати), і що в «Пробудженнях» упізнають саму лікарню — можливо, це одна з перешкод на моєму шляху до завершення книги.

День праці[216] минув, Америка знову взялася до роботи, тож і я мав повертатися до рутинних буднів у Нью-Йорку. Я написав