Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Я завмер. Ці слова прозвучали як ключ - не просто до ритуалів, а до життя загалом. Наче вона знову говорила не про магію, а про те, через що проходить кожен, хто одного разу наважується змінюватися.

— Але бувають і ті, — продовжила вона, — хто платить чужим. Це - справжній перекіс. Та жінка, що колись прийшла до мене з проханням... — Вона різко замовкла, ніби обираючи, чи варто продовжувати. — Я вже розповідала. Вона отримала те, чого хотіла. Але втратила більше.

Я відчував, як напруга в студії згустилася. Навіть Ігор, зазвичай стриманий і зосереджений, відірвався від камери і видихнув, ніби після довгої затримки дихання.

— А якщо не просити про щось зовнішнє? — запитав я. — А якщо мета - просто... жити чесно, бути собою?

Агата кивнула.

— Тоді плата - це час. Терпіння. І, можливо, самотність. Світ не відразу приймає тих, хто йде своїм шляхом. Але він завжди відгукується. Якщо йти - по-справжньому.

Вона замовкла. І я зрозумів - це не кінець розмови. Це початок чогось більшого. Про те, як ми обираємо. Про те, що віддаємо. І про те, хто ми є, коли залишаємося наодинці з собою.

Агата трохи схилила голову, ніби прислухаючись до чогось усередині себе. Потім заговорила тихо, майже сповідально:

— Нове життя... завжди варте старого життя. Це як закон природи. Річка не може текти назад. І коли ти обираєш рух - по-справжньому обираєш - старе починає розчинятися. Не тому, що воно було поганим. А тому, що воно було проміжним.

Вона провела рукою в повітрі, ніби стираючи невидиму межу.

— Друзі... — Агата зітхнула, — іноді йдуть. Не тому, що зрадили. Просто ти стаєш для них чужим, і вони - для тебе. Часто боляче не те, що вони зникли, а те, що ти продовжуєш тримати їх у серці, ніби все ще можна повернутися назад. Але не можна. Це як намагатися заселити стару квартиру, у якій уже хтось живе іншим життям.

Я глянув на Аню. Та слухала з напруженою увагою, ніби дізнавалася про щось надто близьке.

— Ти говориш так, ніби це неминуче, — прошепотіла вона.

Агата кивнула.

— Неминуче, якщо ти йдеш. Якщо стоїш - може, все й залишиться як є. Але рух завжди потребує простору. Стара робота, стара квартира, старі мрії, навіть стара ти... усе це з вдячністю йде, щоб ти могла бути собою новою. Я пам'ятаю, як переїжджала зі своєї крихітної, але такої затишної квартири - з видом на каштан і скрипучими підлогами. Я ридала, як дитина. Але за нею було життя, про яке я навіть не сміла мріяти.

Вона замовкла на секунду, потім додала:

— І це призводить до кращого. Не тому що одразу стає легко, а тому що стає по-справжньому. І одного разу ти прокидаєшся і розумієш - ти вже не згадуєш із болем. Ти просто дякуєш. І йдеш далі.

Я відчував, як у студії повисла особлива тиша. Навіть камери, здавалося, завмерли, не бажаючи переривати цю течію думок.

— Агата... — Я злегка подався вперед. — Але як зрозуміти, що це твоє місце? Що ти справді йдеш туди, куди потрібно, а не просто тікаєш від болю?

Вона трохи підняла брови - запитання, схоже, зачепило щось важливе.

— Це один із найскладніших моментів, — повільно промовила вона. — Іноді здається, що шлях - це яскравий поклик, прямий маршрут. Але частіше він проявляється через сумнів, через внутрішній дискомфорт. Не завжди світло показує напрямок - іноді саме темрява допомагає побачити, де ти ще не там.

— І як відрізнити втечу від шляху до себе?

— Через чесність. Якщо ти біжиш - ти намагаєшся забути. Якщо йдеш до себе - ти намагаєшся зрозуміти. Справжнє місце дає відчуття вкоріненості, навіть якщо воно тимчасове. Це ніби все всередині завмирає і каже: «Так, тут».

Аня знову тихо включилася:

— Але ж іноді здається, що ти просто метаєшся.

— Це нормально, — кивнула Агата. — Метання - це частина пошуку. Але важливо не зависнути в ньому. У якийсь момент потрібно сказати собі: «Зараз я роблю вибір». Навіть якщо не до кінця впевнена. І дивитися, як відгукується життя. Шлях завжди відповідає. Знаками, зустрічами, відчуттям потоку... Або опором - якщо ти звернула не туди.

Я зловив себе на думці, що ця тема, як і багато чого, про що говорила Агата, стосується не тільки езотерики. Адже це про найпростіше - де жити, з ким бути, чим займатися. Усе це - пошук свого місця. Тільки звучить, мабуть, по-вищому.

Агата замовкла, дозволивши своїм словам осісти. Я відчував, що ми підійшли до межі - до того місця, де особисте ставало універсальним.

— Але як... — Я підбирав слова обережно. — Як приймати рішення, коли немає впевненості? Коли обидві дороги здаються рівнозначними, або навпаки - кожна лякає по-своєму?

Агата посміхнулася трохи сумною, трохи материнською посмішкою - такою посміхаються ті, хто теж одного разу стояв на перехресті.

— Ніякі дороги не рівні. Просто одна тобі ближча, але ти боїшся, а друга - безпечніша, але мертва всередині. Вибір майже завжди між живим і правильним - і зручним і чужим.

— Але ж страх говорить голосніше за серце, — тихо додала Аня.

— Саме так. Тому перше, що потрібно - відокремити страх від інтуїції. Страх завжди кричить. Інтуїція - шепоче. Вона ніколи не тисне. Вона пропонує. Вона ніби каже: «Ти можеш».

— І ти вчилася чути це?

Агата кивнула.

— У мене був простий ритуал. Я сідала в тиші, уявляла обидва вибори - і просто спостерігала, як реагує тіло. Не розум. Не логіка. Тільки тіло. Чи стискається живіт? Чи напружуються плечі? Чи навпаки - з'являється легке тепло, десь у грудях чи долонях? Усе, що нам потрібно знати, вже закладено в нас. Ми просто занадто заглушені, щоб почути.

Я кивнув, відчуваючи, як знайоме це відчуття - коли серце знає, але ти сам себе не слухаєш.

— А якщо все одно страшно?

— Йти, незважаючи на страх. З любов'ю до себе. З довірою до шляху. Страх не зникає. Але зменшується, коли ти йдеш. Він - як туман. Тільки зрушиш - він відступає.

На секунду мені здалося, що студія ніби зрушила в інший вимір. Усе навколо стало тихіше, глибше. Навіть ніч за вікном тепер здавалася не порожнечею, а простором для відповідей.