Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Емма

«Значить не привиділося» - думаю про себе, одночасно відволікаючись на зауваження одного з небайдужих свідків аварії.

- Я все бачив, їхав за цією вантажівкою, - вкрадливо повідомляє мені чоловік середніх років, співчутливо вивчаючи мій зовнішній розхлябаний вигляд, - Шкода, що в мене немає відеореєстратора. З кожної зарплати хочу придбати і встановити, але дружина знаходить завжди причину, щоб відкласти це до кращих часів.

- Ви не знаєте, де він зараз і що з ним, із цим водієм вантажівки? - ставлю йому запитання, поглядаючи в бік втікача, і помічаю, що Артур повертається до мене з порожніми руками. Значить від щоденника нічого не залишилося, він згорів. Якщо тільки паршивець не викрав його, скориставшись нашим замішанням. Не вистачало ще, щоб щоденник Густава, що звалився з небес на мене з волі божої, який я тільки почала читати, потрапив у чужі руки!

- Так він поїхав, навіть не зупинившись, - чоловік критично підтискає губи. - Вистачає на дорогах таких бандитів.

- От гад! Втік засранець. Нічого дивного. Я так і думав. Ми з вами деякий час їхали в попутному напрямку, я одразу вас помітив. Ви так романтично визирали у вікно, підставляючи обличчя вітру, що я не міг утриматись, щоб не задивитись на вас, люба, - темні очі солідного, сивочолого чоловіка впиваються в мене. - Знаєте, в дорозі нудно якось, наодинці з кермом. Увімкнув радіо, там як завжди якась нісенітниця. Ну й добре, думаю, хоча б гарною дівчиною помилуюся. Так я їду з вами майже поруч, потім бачу в дзеркало вантажівка то наближається до вас, то повертається на достатню дистанцію. Хай йому грець. От халепа! Доїздився, мало людей не угробив.

Артур стоїть поруч, схрестивши руки на грудях і поглядом, сповненим скептицизму, оглядає групу чоловіків, в оточенні яких я стою.

- Дівчина зі мною, - злісно й чітко вимовляє він, дочекавшись, поки мій співрозмовник висловиться. Його темні густі брови більше, ніж зазвичай, затінюють очі, роблячи погляд крижаним, але голос звучить спокійно і витримано.

- Можете розраховувати на мене. Я готовий свідчити, якщо треба, - додає незнайомий чоловік. Будь-хто на його місці, побачивши мого грізного супутника, вважав за необхідне порозумітися й виправдатися, що він і робить.

Нарешті з'являється поліцейський наряд. Усе фотографується, належним чином фіксується. Нам висловлюють жаль, що не можливо по гарячому притягнути винуватця аварії до відповідальності, але дають клятвені обіцянки знайти його і покарати за всією суворістю закону.

Розводять руками, визнаючи, що подія, яка трапилася на території їхньої країни, може стати причиною завдання шкоди її репутації. Але сподіваються, що подальше перебування в їхній прекрасній країні буде більш вдалим.

- Яке щастя, що ніхто не постраждав серйозно, - констатує один із поліцейських.

- Так значить ми можемо їхати? - запитує Артур, вважаючи останню його фразу завершальним актом офіційного свідоцтва аварії.

- Чекайте! Ми ж не запротоколювали свідчення свідків, - з важливим виглядом каже служивий.

- Господи! Я цього не витримаю! - шепочу на вухо Артуру.

- Ну що ти хотіла? Хлопці при виконанні. Це нормально, - він відводить мене в сторону, обіймаючи за талію.

- Та я все розумію. Я про своє, наболіле, - виправдовуюся і з тугою заглядаю в очі хлопця.

- Добро твоє на місці?

Я мовчки показую йому свою сумку.

- А ти не пам'ятаєш, чи клала я в сумку щоденник Густава перед виходом? Я його читала, потім відклала, бо була готова кава і я її почала пити. Після цього ми покинули номер і спустилися, щоб поснідати. Питання в тому, чи залишила я його в номері, чи взяла з собою?

- Вибач, але я не стежив за твоїми діями. Якщо в сумці немає, то знайдемо його вдома. Усе буде добре.

- Ти в мене такий оптиміст. Я люблю тебе.

- Я теж тебе люблю, ні, я обожнюю тебе.

- Раз ти кажеш, що все буде добре, значить так і буде.

- Так, люба. Головне руки, ноги цілі і з головою начебто все гаразд, а решту ми якось переживемо.

- Коли ж нас відпустять? Такими темпами ми ніколи не доїдемо до поліцейської дільниці.

- Згоден. Я постараюся щось зробити.

Артур відходить убік і набирає на екрані телефону чийсь номер.

«Скрутне становище... поліцейська дільниця...

Невідкладно...питання життя і смерті» - до мене долітають уривки фраз із його розмови.

Дуже все дивно це виглядає. Він жодним словом не обмовився, що в нього є місцеві знайомі. Кому він може телефонувати в місті, в якому крім мене нікого не знає? Якщо навіть і так, чому приховував це досі?

Це так само неприємно, як і те, що між ним і Кларою, за моїм поверхневим спостереженням, проглядається незрозуміле взаєморозуміння. Вони так красномовно переглядалися сьогодні вранці, що цього не можна було не помітити.

Проте тішить той факт, що переговоривши з невідомою мені особою, він простягає телефон одному з поліцейських. Той недовго уважно слухає, витягнувшись по струнці і ледь ледве не віддаючи честь невидимому співрозмовникові, відключившись, повертає телефон господареві. З його вуст звучить чіткий і короткий наказ підлеглим: