Читати книгу - "Джерело"

— Я мав такий намір, — мовив Рорк.

— І, між іншим, дякую тобі, що ти, як з'ясувалося, подбав про мій комфорт. Я зауважив стільки всього, що ніколи раніше не спадало мені на думку, але ти так усе розпланував, ніби знав, що саме мені потрібно.

Наприклад, кабінет — це найпотрібніша мені кімната, і ти відвів їй чільне місце — і, між іншим, я бачу, що вона домінує навіть ззовні. А потім спосіб, у який вона сполучається з бібліотекою, віддаленість вітальні та гостьових кімнат, щоб я не надто чув галас звідти — і таке інше… Ти був дуже уважний до мене.

— Знаєш, — сказав Рорк, — я зовсім про тебе не думав. Я думав про будинок. — І додав: — Можливо, саме тому я виявив до тебе таку увагу.

Будинок Геллера було завершено у листопаді 1926 року.

У січні 1927 року «Трибуна архітектора» надрукувала огляд найкращих американських будинків, зведених торік. Дванадцять сторінок було відведено великим глянцевим фотографіям двадцяти чотирьох будинків, які редактори назвали «найвищими досягненнями архітектури». Про будинок Геллера не згадали.

Рубрики про нерухомість у нью-йоркських газетах щонеділі друкували стислі повідомлення про помітні нові маєтки в околицях міста. Про будинок Геллера не сказали нічого.

Щорічник Гільдії архітекторів Америки, який друкував чудові репродукції будинків, названих найкращими в країні, не присвятив Геллеровому будинку жодного рядка у рубриці «Дивлячись вперед».

На багатьох зібраннях, коли лектори піднімалися на підвищення і розповідали слухачам про прогрес американської архітектури, ніхто не говорив про будинок Геллера.

Лише у клубних кімнатах Гільдії дехто висловлював свою думку.

— Це ганьба для всієї країни, — казав Ролстон Голкомб, — що дозволено зводити такі будинки, як у Геллера. Це пляма на нашій професії. Повинен бути якийсь закон.

— Це те, що відштовхує клієнтів, — казав Джон Ерік Снайт. — Вони побачать отакий будинок і думатимуть, що всі архітектори божевільні.

— Не бачу причин обурюватися, — казав Ґордон Прескотт. — Я думаю, це страшенно смішно. Будинок нагадує щось середнє між заправкою і коміксним космічним кораблем, що летить на Місяць.

— Почекаємо кілька років, — казав Юджин Петтінґілл, — і побачимо, що станеться. Ця штука розпадеться наче картковий будиночок.

— Навіщо ж чекати роки? — казав Ґай Франкон. — Ті модерністські штучки ніколи не витримують більше одного сезону. Господареві цей дім набридне до кольок, і він побіжить шукати гарний старий будинок у ранньоколоніальному стилі.

Будинок Геллера здобув славу в усій околиці. Люди з'їжджали із траси і зупинялися перед ним на дорозі — повитріщатися, потицяти пальцями і похихотіти. Працівники автозаправок вишкірювалися, коли повз них проїжджав автомобіль Геллера. Геллерова куховарка мусила терпіти зневажливі погляди власників крамничок, коли йшла на закупи. В околиці будинок Геллера охрестили «божевільнею».

Пітер Кітінґ казав колегам по фаху, вибачливо посміхаючись:

— Ні-ні, ви не повинні так про нього казати. Я давно знаю Говарда Рорка, він доволі талановитий, доволі. Він навіть працював колись на мене. Його трохи занесло із цим будинком. Він ще навчиться. У нього є майбутнє… О, думаєте, немає? Ви справді так вважаєте?

Еллсворт Тухі, без коментаря якого з американської землі не діставали жодного каменя, не знав про будинок Геллера, принаймні про це свідчила його колонка. Він не вважав за необхідне повідомити про це своїх читачів бодай для того, щоб висловити осуд. Він не написав ані слова.

12

Колонка з назвою «Спостереження та роздуми» Алви Скаррета щодня виходила на першій шпальті нью-йоркського «Знамена». Це був перевірений путівник, джерело натхнення та формування суспільної філософії у маленьких містечках усієї країни. У цій колонці багато років тому з'явилося відоме твердження: «Нам усім буде значно краще, якщо ми забудемо про набундючені концепції нашої примхливої цивілізації й більше дбатимемо про те, що задовго до нас знали дикуни, — про повагу до матері». Алва Скаррет був старим парубком, що заробив два мільйони доларів, фахово грав у гольф і був головним редактором Вайнендових газет.

Саме Алва Скаррет започаткував кампанію проти умов життя у нетрях і «акул-домовласників», яка тривала у «Знамені» третій тиждень поспіль. Саме такий матеріал був до вподоби Алві Скаррету. У ньому лунав заклик до людяності й був присутній соціальний контекст. Такий собі недільний додаток до фотографій дівчат, які кидаються в річку, піднімаючи спідниці значно вище колін. Це стимулювало збільшення накладу. Це бентежило «акул», які володіли кількома кварталами поблизу Іст-Ріверу і яких виставили головними злодіями під час кампанії. «Акули» спочатку відмовлялися продати ці квартали невідомій конторі з торгівлі нерухомістю, але під тиском преси здалися і таки продали. Ніхто не зміг би довести, що ця компанія з торгівлі нерухомістю належала іншій фірмі, власник якої Ґейл Вайненд.

Вайнендові газети не могли прожити без кампаній. Вони щойно закінчили одну з них — на тему сучасної авіації. Навели низку наукових досліджень з історії авіації у недільному родинному додатку, проілюструвавши їх літальними апаратами, — від малюнків Леонардо да Вінчі до останніх бомбардувальників; додавши задля принадності Ікара, який борсався у червоному полум'ї (його оголене тіло було синьо-зелене, воскові крила — жовті, а дим — фіолетовий), а також лепрувату каргу з палаючими очима та кришталевою кулею, яка в ХІ столітті пророкувала, що людина літатиме, а ще лиликів, вампірів та вовкулак.

Вони також провели конкурс із моделювання, відкритий для всіх хлопчиків віком до десяти років, які забажали зробити три нові передплати на «Знамено». Ґейл Вайненд, який мав ліцензію пілота, здійснив одиночний політ із Лос-Анджелеса до Нью-Йорка у маленькому, спеціально збудованому літаку вартістю 100 тисяч доларів, встановивши трансконтинентальний швидкісний рекорд. Підлітаючи до Нью-Йорка, він трохи помилився з розрахунками, і був змушений приземлитися на скелястому пасовищі; це було страхітливе приземлення, виконане бездоганно; якось так сталося, що бригада фотографів зі «Знамена» опинилася неподалік, коли Ґейл Вайненд вийшов із літака. Навіть ас тремтів би після такої пригоди. Ґейл Вайненд позував перед об'єктивами фотокамер — із бездоганною гарденією на лацкані льотної куртки, із сигаретою між двома пальцями мідної руки, що анітрохи не тремтіла. Коли його запитали про перше бажання після повернення на землю, він сказав, що хоче поцілувати найпривабливішу із присутніх жінок, обрав найзадрипанішу стару бабегу з натовпу і, схилившись, поважно поцілував її в чоло, пояснюючи, що вона нагадала йому