Читати книгу - "Джерело"

Згодом, на початку кампанії проти нетрів,[7] Ґейл Вайненд сказав Алві Скаррету: «Дій. Витисни з цього усе можливе», — і вирушив на своїй яхті у кругосвітню подорож у товаристві чарівної двадцятичотирирічної авіаторки, якій подарував свій трансконтинентальний літак.

Алва Скаррет почав діяти. Серед багатьох інших кроків своєї кампанії він доручив Домінік Франкон обстежити умови життя у нетрях і зібрати «людський матеріал». Домінік Франкон щойно повернулася з літньої відпустки в Біарриці; вона завжди повністю використовувала літню відпустку, і Алва Скаррет завжди її надавав, тому що Домінік була однією з його улюблених працівниць, бо вона його ошелешувала і тому що він знав, що вона може звільнитися, коли їй заманеться.

Домінік Франкон на два тижні оселилася у винайманій кімнатці на Іст-Рівері. Кімната мала скляний дах, але вікон у ній не було; щоб дістатися туди, треба було видряпатися на шостий поверх, а ще там не було води. Вона готувала для себе на кухні численної родини, яка мешкала поверхом нижче; відвідувала сусідів, сиділа вечорами на пожежних сходах і ходила із сусідськими дівчатами до копійчаних кінотеатрів.

Вона вбиралася у пошарпані спідниці та блузки. Ненормальна, але звична для неї тендітність створювала враження, що вона виснажена злигоднями; сусіди були переконані, що в неї сухоти. Але вона рухалася так, як рухалася у вітальні Кікі Голкомб — із такою ж холодною витримкою і впевненістю. Вона надраювала підлогу своєї кімнатки, чистила картоплю, купалася в бляшаній балії з холодною водою. Вона ніколи не робила нічого такого раніше, але виходило в неї досконало. Домінік уміла діяти — уміння, яке здавалося невідповідним до її зовнішності. Вона не мала нічого проти нового середовища; їй було байдуже до нетрів, так само як було байдуже до світських віталень.

Наприкінці другого тижня вона повернулася у свій пентхаус на даху готелю поруч із Центральним парком, і її статті про життя у нетрях з'явилися в «Знамені». Вони були нещадними та яскравими.

Вона почула здивовані запитання на званому обіді.

— Моя люба, насправді це ж не ти написала оце?

— Домінік, ти ж насправді не жила у такому місці?

— О так, — відповіла вона. — Будинок на Східній дванадцятій вулиці, яким володієте ви, місіс Палмер, — сказала вона, ліниво жестикулюючи рукою в смарагдовому браслеті, надто широкому і надто важкому для її тонкого зап'ястка, — має каналізацію, що забивається через день, а її вміст розливається подвір'ям. На сонці він виграє блакитно-фіолетовим, наче веселка. Квартал із нерухомістю Клеріджа, яким керуєте ви, містере Бруксе, має найчарівніші сталактити, що ростуть на всіх стелях, — казала вона, схиляючи золотаву голівку до корсажа, прикрашеного білими гарденіями, на матових пелюстках яких поблискували краплинки води.

Ії запросили виступити на зборах благодійників. Це було важливе зібрання, з войовничим, радикальним настроєм, організоване найвидатнішими жінками у цій царині. Алва Скаррет зрадів і благословив її.

— Сходи туди, дитинко, — сказав він. — Ушквар їм по повній. Нам потрібні благодійники.

Вона стояла за трибуною у задушливій залі та дивилася на плескаті обличчя, обличчя, розпусно захоплені усвідомленням власної доброчесності. Вона говорила зважено, без надриву. Вона розповіла, зокрема, таке:

— Родина, яка живе на другому поверсі, не сплачує за оренду, а діти не можуть піти до школи, бо не мають одягу. Батько пиячить «в кредит», хоча при доброму здоров'ї й має пристойну роботу… Пара з третього поверху щойно купила радіоприймач за шістдесят дев'ять доларів і дев'яносто п'ять центів готівкою. Батько родини з п'ятого поверху не пропрацював жодного повного дня у житті й не збирається. У нього дев'ятеро дітей, якими опікується місцева церковна громада. Незабаром народиться десята…

Коли вона закінчила, пролунало кілька обурених оплесків. Вона здійняла руку і сказала:

— Ви не мусите аплодувати. Я на це не сподіваюся. — А потім ввічливо мовила: — Чи є якісь запитання?

Запитань не було.

Повернувшись додому, вона виявила там Алву Скаррета, який чекав на неї. Він здавався недоречним у вітальні її пентхауса, примостивши своє велетенське тіло на краєчку тендітного стільця, наче згорблений горгулья на тлі осяйної панорами міста за суцільною скляною стіною. Місто нагадувало настінну фреску, створену задля освітлення і завершення кімнати: тендітні лінії шпилів на тлі чорного неба продовжували лінії витончених меблів; вогні, що леліли у віддалених вікнах, відбивалися на непокритій сяйливій підлозі; холодна точність прямокутних будівель ззовні відповідала холодній негнучкій грації кожного об'єкта всередині. Алва Скаррет руйнував цю гармонію. Він був схожий на доброго сільського лікаря і водночас — на шулера. Важке обличчя мало доброзичливу, батьківську усмішку, що завжди була його відмичкою і фірмовим знаком. Він мав здатність зробити доброту своєї усмішки додатком, що аж ніяк не применшував його імпозантної гідності; довгий, тонкий, гачкуватий ніс таки забирав дещо від його лагідності, але додавав достоїнства; його обвислий до колін живіт не применшував гордовитості, а додавав доброти.

Він підвівся, всміхнувся радісно і взяв Домінік за руку.

— Вирішив зазирнути до тебе дорогою додому, — сказав він. — Маю дещо сказати. Як у тебе повелося, дитинко?

— Так, як я й очікувала.

Вона скинула капелюха і пожбурила його на перший-ліпший стілець. Її волосся спадало навскіс через чоло плескатою хвилею і лягало на плечі прямими лініями; було густе і гладеньке, наче купальна шапочка зі світлого відполірованого металу. Домінік підійшла до вікна і зупинилася, дивлячись на місто. Не обертаючись, запитала:

— Що ти хотів розповісти мені?

Алва Скаррет дивився на неї задоволено. Минуло чимало часу, відколи він облишив спроби її спокусити, дозволяючи собі лише потримати її знічев'я за руку чи поплескати по плечу; він перестав мріяти про неї, але мав тьмяне, півсвідоме сподівання: «А раптом…».

— Маю хороші новини для тебе, дитинко, — сказав він. — Я опрацював маленьку тему, щось штибу реорганізації, та вирішив об'єднати кілька тем у рубрику «Життя жінки». Знаєш, школи, хатнє господарство, догляд за дітьми, підліткова злочинність і таке інше — все під орудою однієї особи. І я не бачу кращої кандидатури для цієї роботи, ніж моя маленька дівчинка.

— Ти про мене? — запитала вона, не обертаючись.

— Саме про тебе, і нікого іншого. Щойно Ґейл повернеться, я отримаю його згоду.

Вона обернулася і подивилася на нього, схрестивши руки на грудях і тримаючись долонями за лікті. Мовила:

— Дякую тобі, Алво. Але я цього не хочу.

— Як це ти не хочеш?

— Я маю на увазі саме те, що кажу: не хочу.

— Заради всього святого, ти хоч розумієш, який цей поступ?

— Який поступ?

— Кар'єрний.

— Я ніколи не казала, що мене цікавить кар'єра.

— Але ж ти не хочеш усе життя вести задрипану колонку