Читати книгу - "Дівчина у потягу"

Підключаю до телефону зарядку, підіймаю жалюзі, відчиняю вікно, потім прямую до ванної кімнати, встаю під холодний душ. Мию голову, деру шкіру, намагаюся не прислухатися до голосу в своїй голові, який віщує мені: дуже дивно, коли чоловік телефонує серед ночі іншій жінці, якщо не минуло ще й двох діб з того часу, як було знайдено тіло його дружини.

Вечір

Дощ припинився, і сонце проривається крізь товсті білі хмари. Я таки придбала собі одну з тих невеликих пляшок вина — одну-єдину. Не слід було, однак обід з мамою коштуватиме сили волі навіть завзятому тверезнику. Одначе вона пообіцяла переказати на мій рахунок 300 фунтів, тож це не просто змарнований час.

Я не стала зізнаватися, наскільки все погано. Не повідомила, що вже кілька місяців без роботи, що мене звільнено (вона вважає, що її гроші допоможуть мені звести кінці з кінцями, доки мені не виплатять гроші — допомогу при звільненні через скорочення штату). Я не розповіла їй про те, наскільки все погано щодо алкоголю, а сама вона не помітила. Але помітила Кеті. Коли ми бачилися сьогодні вранці, вона прискіпливо на мене подивилася й сказала: «Господи боже, з ранку вже прийняла?» Не знаю, як вона це робить, але завжди помічає, коли я вип’ю. Навіть якщо я випила лише півсклянки, вона дивиться на мене й одразу ж здогадується.

— Бачу по твоїх очах, — зізнається вона, коли я пересвідчуся, дивлячись в дзеркало — така сама, нічого не змінилося. Їй уривається терпець, разом зі співчуттям. Я маю зупинитися. Тільки не сьогодні. Сьогодні надто важкий день.

Я мала б бути до такого готова, мала б на це очікувати, але чомусь виявилась неготовою. Сіла в потяг — вона всюди, її обличчя посміхається з кожної газетної шпальти: вродлива білявка, щаслива Меґан. Вона дивиться прямо у вічко камери, прямо на мене.

Хтось залишив у вагоні свою «Таймс», і я прочитала статтю. Вчора проводили офіційне впізнання, розтин тіла проводитимуть сьогодні. Прес-секретар поліції повідомила, що «причину загибелі місіс Гіпвелл, імовірніше, буде важко з’ясувати, оскільки тіло певний час пролежало на вулиці, до того ж кілька днів перебувало у воді». Дивлячись на її усміхнену фотографію в газеті, про таке жахливо навіть думати. Ось такий вигляд вона мала тоді, а який — зараз?

Ще в статті згадується Камаль, його арешт та звільнення, а потім заява детектива Ґаскілла, який запевнив, що «поліція перевіряє декілька версій»; на мій погляд, це говорить про те, що в них немає жодних зачіпок. Я складаю газету, кидаю на підлогу біля своїх ніг. Більше не в змозі на неї дивитися. Не хочу читати цих порожніх, безнадійних слів.

Я тикаюся лобом у вікно. Невдовзі ми проїдемо повз номер двадцять три. Я озираюся, лише на мить, проте ми надто далеко, щоб щось розгледіти з цієї колії. Продовжую думати про той день, коли побачила Камаля, про те, як він її поцілував, про те, як я розгнівалася, як мені кортіло подивитися їй у вічі. І що б сталося, якби я здійснила своє бажання? Що б сталося, якби з’явилася тут, постукала їй у двері, спитала, що, чорт забирай, вона собі задумала? Продовжувала б вона зараз сидіти тут, на власній веранді?

Я заплющую очі. В Норткоті заходять люди, хтось сідає поряд зі мною. Я навіть не розплющую очей, проте така поведінка здається мені надто дивною, оскільки потяг напівпорожній. На потилиці починає ворушитися волосся. Відчуваю запах лосьйону після гоління, який перебивав запах цигарок, і розумію, що цей запах мені знайомий.

— Привіт.

Я оглядаюся й впізнаю рудоволосого чоловіка, того самого, з вокзалу, з тієї суботи! Він посміхається мені, простягає потиснути руку. Я настільки здивована, що відповідаю на потиск. Долоня в нього міцна та загрубіла.

— Пам’ятаєте мене?

— Так, — відповідаю я, водночас похитуючи головою. — Так, кілька тижнів тому, на вокзалі.

Він киває та посміхається

— Я був трохи під мухою, — продовжує він і сміється. — Пам’ятаю, ви також, пригадуєте?

Він молодший, ніж я уявляла, років із двадцять вісім. Прохоплюється говір: кокні? Північно-східний акцент? Дивиться на мене так, ніби йому відома про мене якась таємниця, ніби дражнить мене, ніби ми жартуємо. А нам не до жартів. Я відвертаюся від нього. Я маю щось відповісти, запитати його: «Що ви бачили?»

— З вами все гаразд? — питає він.

— Так, усе гаразд. — Я знову дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд, і мене охоплює найдивніше бажання: повернутися до нього, вдихнути запах його одежі та парфумів. Мені подобається запах сигаретного диму. Коли ми познайомилися, Том палив. Я також іноді, час від часу, палила, коли ми ходили випити чи то після сексу. Для мене цей запах був сповнений еротики; він нагадував мені часи, коли була щаслива. Я прикушую нижню губу, гадаючи, а як би він вчинив, якщо б я обернулася та поцілувала його в губи? Відчуваю рух його тіла. Він нахилився, підняв газету, що лежала біля моїх ніг.

— Жах, згодні? Бідолашна. Незрозуміло, адже ми були там того вечора. Це ж сталося того вечора? Коли вона зникла?

Він ніби читає мої думки. І це мене лякає. Я обертаюся, дивлюся на нього. Волію побачити вираз його очей.

— Перепрошую!

— Того вечора, коли я побачив вас у потягу. Це сталося саме тоді, коли зникла дівчина, тіло якої тільки-но знайшли. І в поліції кажуть, що востаннє її бачили біля вокзалу. Розумієте, я постійно думаю, що, можливо, бачив її. Хоча нічого не пам’ятаю. Був п’яний. — Він знизує плечима. — Ви теж нічого не пам’ятаєте, я правий?

Дивні відчуття мене охоплюють, коли він таке промовляє. Не пам’ятаю, чи коли-небудь відчувала щось подібне. Мені несила відповісти, оскільки мої думки літають десь в абсолютно іншому місці, і річ не в тих словах, що він промовляє. Річ у лосьйоні після гоління. На фоні запаху від цигарок цей запах — свіжий, лимонний, запашний — пробуджує в мене спогади: ось я сиджу в потягу поряд з ним, саме як зараз, лише їдемо в іншому напрямку, хтось голосно сміється. Він торкається рукою моєї руки, запитує, чи не бажаю я випити, проте раптом щось стає не так. Я лякаюся, збиваюся