Читати книгу - "Дівчина у потягу"

— У Мака була подружка, медсестра, яка колись навчалася на акушерку чи щось таке. Вона прийшла, сказала, що все гаразд. Усе було не так погано. Я маю на увазі, пологи були жахливі — болючі та жахаючі — проте… потім вона народилася. Вона була такою крихітною. Не пам’ятаю достеменно, скільки вона важила. Це жахливо, так? — Камаль не відповідав, навіть не рухався. — Вона була такою чарівною. Білявка з темними очима. Вона мало плакала, добре спала від самого початку. Вона була дуже гарною. Чудовою дівчинкою. — Я змушена на мить зупинитися. — Я очікувала, що все буде дуже складно, проте помилялася.

Сутеніє все більше, я в цьому певна, проте підводжу голову, Камаль досі тут, не зводить з мене очей. Вираз обличчя пом’якшується. Він слухає, хоче, щоб я йому все розповіла. У мене в роті пересихає, роблю ще ковток вина. Боляче ковтати.

— Ми назвали її Елізабет, Ліббі. — Якось дивно після такого тривалого проміжку часу промовляти її ім’я. — Ліббі, - повторюю я, насолоджуючись присмаком її імені. Хочеться повторювати його знову і знову. Нарешті Камаль простягає руку й торкається моєї руки. Його великий палець у мене на зап’ясті, вимірює пульс.

— Одного дня ми з Маком посварилися. Уже не пам’ятаю через що. Ми постійно час від часу сварилися — невеличкі непорозуміння призводили до величезних чвар, ніяких бійок — ніякого насильства не було — проте ми кричали одне на одного, я погрожувала піти, або він сам ішов, і кілька днів поспіль я його не бачила.

— То була наша перша велика сварка від дня народження дитини — вперше, коли він пішов, залишивши мене саму. Дівчинці було всього кілька місяців. Протікав дах. Я чітко це пам’ятаю: капання води у відра на кухні. Було зимно, вітер з моря, кілька днів дощило. Я розпалила камін у вітальні, але полум’я постійно гасло. Я так утомилася. Трохи випила, щоб зігрітися, але не допомогло, тоді я вирішила прийняти ванну. Узяла Ліббі із собою, поклала собі на груди, влаштувавши її голову в себе під підборіддям.

У кімнаті сутеніє та сутеніє, доки я знову не опиняюся там: лежу у воді, її тіло притиснуте до мого, із мене за головою мерехтить свічка. Я навіть чую, як вона плавиться, відчуваю запах воску, прохолодний вітерець на шиї та плечах. Я важка, тіло занурюється в тепло. Я виснажена. І раптом свічка гасне, мені стає холодно. По-справжньому холодно, клацають зуби, усе тіло тремтить. Здається, що й весь будинок здригається, вітер свище, відриваючи шифер з даху.

— Я заснула, — продовжую я і більше нічого не можу сказати, оскільки знову її відчуваю, уже більше не в себе на грудях, її тільце між моєю рукою та краєм ванни, обличчям у воді. Нам обом дуже холодно.

На мить жоден з нас не рухається. Мені несила дивитися на нього, проте, коли підводжу очі, він не жахається мене. Не каже ані слова. Обіймає мене за плече, притискає до себе, я обличчям занурююся йому в груди. Вдихаю його запах, очікую, коли відчуватиму себе інакше, хоч яке полегшення, на краще чи то на гірше, але тепер про мою таємницю знає ще одна жива душа. Відчуваю полегшення, оскільки завдяки його реакції розумію, що вчинила правильно. Він не гнівається на мене, не вважає мене чудовиськом. Тут я в безпеці, поряд з ним я в цілковитій безпеці.

Не знаю, як довго я залишаюся в його обіймах, але, коли знову приходжу до тями, у мене дзеленчить телефон. Я не відповідаю на дзвінок, однак за мить телефон видає звуковий сигнал — надійшло текстове повідомлення. Від Скотта. «Ти де?» За секунду знову оживає телефон. Цього разу Тара. Я відриваюся від обіймів Камаля, відповідаю.

— Меґан, не знаю, чим ти зайнята, але маєш зателефонувати Скотту. Він уже чотири рази телефонував. Я сказала, що ти відійшла до крамниці купити вина, проте гадаю, він мені не повірив. Він запевняє, що ти не відповідаєш на дзвінки. — Тара сердиться, я розумію, що повинна її заспокоїти, але не маю сил.

— Добре, — відповідаю я. — Дякую. Я зараз до нього зателефоную.

— Меґан… — каже вона, однак я натискаю відбій, не слухаючи її далі.

Початок одинадцятої, я в Камаля вже понад дві години. Вимикаю телефон, повертаюся до Камаля.

— Не хочу йти додому, — зізнаюся я.

Він киває, проте й не запрошує залишитися. Натомість каже:

— Можеш повернутися, якщо забажаєш. Іншим разом.

Я роблю крок уперед, скорочуючи відстань між нашими тілами, стаю навшпиньки та цілую його в губи. Він мене не відштовхує.

Рейчел

Субота, 3 серпня 2013 року

Ранок

Вчора мені наснилося, що я сама блукаю в лісі. Світанок чи, навпаки, сутінки — я не певна, але в лісі, крім мене, ще хтось є. Я нікого не бачила, лише знала, що вони там, полюють на мене. Я не бажала бути поміченою, воліла втекти, проте не могла: кінцівки надто важкі, а коли намагалася закричати — жодного звуку не видавала.

Коли прокидаюся, крізь щаблі жалюзі струменить сонячне світло. Дощ, зробивши свою справу, ущух. У кімнаті тепло, однак жахливо смердить чимось згірклим і кислим — із четверга я майже не виходила звідси. За дверима я чую гудіння та скавучання пилосмока. Кеті прибирає в будинку. Пізніше вона кудись піде; коли її не буде, я зважуся вийти. Не знаю, що робитиму, однак здається, не зможу себе реабілітувати. Ще один день п’яного забуття, можливо, і настане завтра.

Телефон коротко дзенькає, інформуючи про те, що сідає батарея. Беру його, щоб увімкнути заряджатися, помічаю два неприйнятих дзвінки ще від учора. Набираю голосову пошту. Одне повідомлення.

— Рейчел, привіт, це мама. Слухай, завтра я приїжджаю до Лондона. У суботу. Потрібно пройтись по крамницях. Ми могли би десь зустрітися, випити кави? Люба, зараз не найкращі часи, щоб ти приїздила погостювати. Розумієш… я… в мене новий приятель, і ми тільки почали зустрічатися, — вона хихикає. — Хай там як, я з радістю позичу тобі грошей, щоб ти якось протрималася кілька тижнів. Поговоримо про це завтра. Добре, люба. Бувай.

Я маю намір бути з мамою цілком відвертою, розповісти достеменно, наскільки все погано. І таку бесіду я не бажаю розпочинати на тверезу голову. Стягую себе з ліжка: можу зараз сходити до крамниці й пропустити пару склянок до того, як їхати на зустріч з