Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Думаєте, він намагався вбити і вас?

— Не знаю. Я сховала голову і заблокувала двері.

— Це було розумно. А ще розумніше те, що ви перенесли свою клієнтку до вбиральні. Двері палати такі тонкі, що, якби він почав стріляти, кулі, напевне, пройшли б наскрізь. Я намагаюся зрозуміти, нападав він особисто на вас чи просто зреагував на те, що ви на нього дивилися. Ви опинилися до нього ближче за всіх.

— Правильно.

— Вам здалося, що він вас знає або, можливо, раптом упізнав?

— Ні, навряд чи.

— Можливо, він упізнав вас із газет? Адже вас цитували у зв’язку з низкою гучних справ.

— Можливо. На це питання я відповісти не можу.

— А ви його раніше ніколи не бачили?

— Я бачила його в ліфті, коли піднімалася сюди.

— Он як! Ви з ним розмовляли?

— Ні. Я затримала на ньому погляд, можливо, на півсекунди. У нього в одній руці був букет квітів, а в другій — портфель.

— Ви зустрічалися з ним поглядом?

— Ні. Він дивився прямо перед собою.

— Він зайшов у ліфт першим чи після вас?

Анніка задумалася.

— Ми зайшли більш-менш одночасно.

— У нього був розгублений вигляд чи…

— Ні. Він тихо стояв, тримаючи квіти.

— Що сталося потім?

— Я вийшла з ліфта. Він теж відразу вийшов, і я пішла відвідувати клієнтку.

— Ви пройшли прямо сюди?

— Так… ні. Тобто спочатку я підійшла до чергової і показала посвідчення. Адже прокурор заборонив пускати до моєї клієнтки відвідувачів.

— Де в цей момент був той чоловік?

Анніка Джанніні повагалася.

— Я не впевнена. Думаю, він підійшов слідом за мною. Так, стривайте… З ліфта він вийшов першим, але зупинився і потримав мені двері. Не можу присягнутися, але думаю, що він теж пішов до чергової. Просто я виявилася швидшою.

«Ввічливий пенсіонер-убивця», — подумав Ерландер.

— Так, він підійшов до столу чергової, — підтвердив він. — Він поговорив із сестрою і передав квіти. Але ви цього, отже, не бачили?

— Ні. Нічого такого я не пам’ятаю.

Маркус Ерландер надовго задумався, але так і не придумав, що б іще запитати. Йому не давала спокою якась неясна думка. Подібне йому доводилося вже відчувати раніше, і він навчився витлумачувати його як якийсь дзвінок від інтуїції.

Вбивцею виявився сімдесятивосьмилітній Еверт Гульберґ, колишній ревізор, який, можливо, ще консультував фірми з податкових питань. Людина похилого віку. СЕПО щойно почало відносно нього попереднє слідство, оскільки він виявився психом, що розсилав листи з погрозами різним відомим особам.

З досвіду роботи в поліції Ерландер знав, що на світі безліч психів — людей, одержимих хворобливими ідеями, які переслідують знаменитостей, добиваються їх кохання і навіть селяться в лісі біля їхніх будинків. А якщо кохання не знаходить відгуку, воно може швидко перейти в непримиренну ненависть. Йому траплялися ненормальні, що приїздили з Німеччини та Італії, щоб виявити увагу молодій співачці з популярної поп-групи, а потім скаженіли через те, що їй не хотілося відразу ж відповідати їм взаємністю. Він бачив палких борців з властями, які дуже агресивно реагували на скоєні несправедливості, реальні та уявні. Бували серед них і відверті психопати, і особи, одержимі «теорією змов», що бачили скрізь плоди діяльності таємних товариств, приховані від нормальних людей.

Було також багато прикладів того, що деякі з цих психів здатні переходити від фантазій до дій. Хіба вбивство Анни Лінд[19] не було справою рук ненормальної людини? Можливо. А може, й ні.

Проте інспектору кримінальної поліції Маркусу Ерландеру зовсім не подобалася думка про те, що психічно хворий колишній юрист — або хай би ким він там, чорт забирай, був — спокійно заходить до Сальгренської лікарні з букетом в одній руці і пістолетом у другій і вбиває людину, що була об’єктом найважливішого поліцейського розслідування — його розслідування. Людину, яка в офіційному реєстрі значилася Карлом Акселем Бодіном, але, за відомостями Мікаеля Блумквіста, мала прізвище Залаченко і була мерзенним перебіжчиком, російським агентом і вбивцею.

У кращому разі Залаченко був свідком, а в гіршому — був замішаний у цілій серії вбивств. Ерландер двічі мав можливість провести з ним короткі допити і на жодному з них ні на мить не повірив його запевненням у невинності.

І його вбивця виявив цікавість до Лісбет Саландер чи, принаймні, до її адвоката, пробував увійти до її палати.

А потім спробував скоїти самогубство, вистреливши собі в голову. За словами лікарів, він перебував у такому поганому стані, що його намір вочевидь можна вважати вдалим. І хай його тіло ще не відмовилося від боротьби, були підстави вважати, що постати перед суддею Еверту Гульберґу не судилося.

Такий стан справ Маркусу Ерландеру не подобався ні секунди. Але в нього не було жодних доказів того, що постріли Гульберґа мали іншу причину, ніж та, що лежала на поверхні. У будь-якому разі, він волів більше не ризикувати.

— Я прийняв рішення, що Лісбет Саландер треба перевести до іншої палати. — Він поглянув на Анніку Джанніні. — Там, у відгалуженні коридору, праворуч від чергової, є палата, яка в плані безпеки набагато краща за цю. За нею цілодобово наглядатимуть з поста чергового і з кімнати медсестер. Заборона на відвідини поширюється на всіх, окрім вас. До вашої клієнтки зможуть заходити лише лікарі і сестри Сальгренської лікарні та особи, що отримали дозвіл. Я простежу за тим, щоб коло її палати встановили цілодобову охорону.

— Ви думаєте, їй щось загрожує?

— Прямо на це ніщо не вказує. Але в даному разі я ризикувати не хочу.

Лісбет Саландер уважно слухала розмову між адвокатом і одним із своїх вічних противників-поліцейських. Їй сподобалося, що Анніка Джанніні відповідає так точно, виразно і з такою силою подробиць, а ще більше їй сподобалася здатність адвоката діяти холоднокровно і не втрачаючи розуму.

З того самого моменту, як Анніка витягла її з ліжка і перенесла до вбиральні, у Лісбет страшенно боліла голова. Їй хотілося мати з персоналом якомога менше справ — вона не любила просити про допомогу або виявляти слабкість. Але голова боліла так сильно, що Лісбет було важко бодай якось розумно мислити — вона простягнула руку і подзвонила медсестрі.

Спочатку Анніка Джанніні розглядала свій візит до Ґетеборга лише як пролог до подальшої тривалої роботи. Вона планувала познайомитися з Лісбет Саландер, довідатися про її справжній стан і накидати приблизний план стратегічної лінії, яку вони з Мікаелем Блумквістом намітили напередодні майбутнього судового процесу. Спочатку Анніка передбачала повернутися до Стокгольма того ж вечора, але драматичні події в Сальгренській лікарні не дозволили