Читати книгу - "Таємні стежки"

— «Грізний» і Велика земля, — відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. — Вашій поїздці надають великого значення.

Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:

— Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.

Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:

— Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?

— Знайду.

— А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… — Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.

Потім підійшов до Андрія.

Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.

— Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…

Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».

«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.

— В моєму розпорядженні десять хвилин, — сказав він. — Сідайте.

Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.

Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.

— Ізволін передав вам рішення? — спитав «Грізний».

— Так.

— Тому візьміть оце. — «Грізний» подав маленький аркушик паперу. — Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. — Він встав.

Микита Родіонович також підвівся.

— Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, — продовжував «Грізний». — Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання — зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. — І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. — Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!

… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.

Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.

Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.

Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.

— Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, — говорив Юргенс.

— Тут усі спеціальні, — відповідав комендант. — А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?

— В цьому винні ви, коменданте, — жорстко сказав Юргенс. — На вашому місці слід було…

— Облиште читати мені нотації! — обірвав його комендант. — Мене і без них нудить.

— Гаразд, — стримуючи гнів, промовив Юргенс. — Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?

— Чіпляйтесь до будь-якого! — І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.

Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:

— Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, — і пішов.

Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.

В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.

— Цей ешелон піде без нас, — сказав Андрій, стежачи за посадкою.

Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, — автоматники.

— Відправляйте! Відправляйте! — кричав він комусь.

Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.

З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко поглядаючи на небо, солдати висипали на платформу. Паровоз надривно закректав і потягнув за собою вагони. Всі кинулися до них. Зчинилася штовханина і бійка. Нарешті останній вагон ешелону зник за зруйнованою водокачкою, залишивши на колії тіла розчавлених і понівечених.

— Прибрати їх! Швидше прибрати! — кричав комендант.

На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону — високий полковник.

— Коменданта на перон! Коменданта на перон! — пролунала команда.

Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.

— Що від вас вимагав пан Юргенс? — холодно спитав полковник.

Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.

— Саме цього він вимагав? — спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. — Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, — сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.

Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:

— Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.

Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.

Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.

— Ходім, — сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.

Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.

Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.

Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.

Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…

Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти — все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.

Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.

Стримуючи натиск