Читати книгу - "Біле Ікло"

Отож, скоряючись законові, що його встановила мати, а також іншому закону — незрозумілому й безіменному страху, вовченя трималося подалі від виходу з печери. Він і досі здавався йому світлою білою стіною. Коли матері в печері не було, воно здебільшого спало, а прокинувшись, намагалося сидіти нищечком, мовчати й не давало волі жалібному скавучанню, яке знай виривалося з горла.

Одного разу, прокинувшись, воно почуло біля світлої стіни незвичні звуки. Вовченя не знало, що це була росомаха. Вона зупинилася біля входу в печеру й, тремтячи від власної зухвалості, обережно винюхувала, що там у печері. Вовченя розуміло тільки те, що ці звуки незвичні і, отже, незнайомі й страшні, бо все незнайоме викликало в ньому страх.

Вовченя наїжачилося, принишкло і жодним звуком не виявило себе. Як воно здогадалося, що у відповідь на ці звуки треба наїжачитися? У його житті ще не було такого досвіду. Так виявлявся в ньому страх, хоч досі у своєму житті воно не зустрічало ще нічого такого, чого могло б злякатися. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням — бажанням причаїтися, сховатися. Охоплене жахом, воно завмерло, забившись у куток. Повернувшись додому й почувши чужий дух, вовчиця обнюхала сліди росомахи. Вовченя почуло, як його мати загарчала, потім стрілою кинулася в печеру і дуже ніжно заходилася вилизувати й пестити вовченя. І воно зрозуміло, що йому поталанило уникнути великої небезпеки.

Та в ньому діяли ще й інші сили, головною з яких був ріст. Інстинкт і закон вимагали від вовченяти покори, а ріст жадав свободи й спонукав до непослуху. Мати й страх змушували триматися подалі від білої стіни, але ріст — це життя, а життя покликане вічно тягтися до світла, і ніщо не могло стримати життєвої хвилі, що підіймалася в ньому з кожним з’їденим шматком м’яса, з кожним подихом. Нарешті настав той день, коли страх і покору переважила життєва хвиля і вовченя перевальцем, ще боязко й невпевнено подалося до виходу з печери.

Біла стіна не була подібною до інших стін, з якими йому доводилося зіштовхуватися, вона ніби відступала все далі й далі, коли вовченя до неї підходило. Ніжний маленький носик, витягнений далеко вперед, не натикався на тверду поверхню. Стіна виявилася такою ж прозорою, як і світло. Вовченя ввійшло в те, що здавалося йому стіною, і поринуло в речовину, з якої вона складалася.

Це геть збентежило його: адже воно повзло крізь щось тверде! А світло дедалі яскравішало. Страх гнав вовченятко назад, але життя змушувало йти далі. Так несподівано для себе вовченя опинилося біля виходу з печери. Стіна, усередині якої, як йому здавалося, воно було, раптом відступила кудись незмірно далеко. Від яскравого світла защеміло в очах, сонце засліпило їх своїм промінням, а від безмежного простору, що розкинувся перед ним, запаморочилось у голові. Та очі поступово звикали до яскравого світла й пристосовувалися до відстані, що збільшилася між предметами. Спочатку стіна відсунулася так далеко, що зникла з поля зору. Тепер вовченя знову побачило її, тільки вже страшенно далеко, й мала вона зовсім інший вигляд. Стіна стала строкатою: в неї входили дерева, що оточували струмок, і гора, що височіла за деревами, і небо, що ясніло над горою.

Вовченя охопив страх. Невідомих і грізних речей стало ще більше. Воно зіщулилось на краю печери й дивилося на новий незвіданий світ, що відкрився перед ним. Страшно! Все незнайоме здавалося вовченяті ворожим. Шерсть на його спинці настовбурчилася; вовченя вишкірилося, намагаючись грізно й сердито загарчати. Малесеньке перелякане звірятко кидало виклик і погрожувало цілому світові.

Одначе нічого не сталося. Вовченя так захоплено дивилося на білий світ, що від цікавості навіть забуло, що треба гарчати, забуло навіть про свій переляк. Життя тимчасово перемогло страх, а страх поступився місцем цікавості. Вовченя почало розрізняти те, що було в нього перед очима: відкриту частину струмка, що виблискує на сонці, суху сосну, що росла внизу під самим схилом і сам схил, що здіймався аж до печери й уривався на якихось два фути нижче від того місця, де воно сиділо.

Дотепер сіре вовченя жило на рівній поверхні, ніколи не падало, не забивалося, то й не розуміло, що це таке — падати. Тож воно, не вагаючись, ступнуло вперед — простісінько в порожнечу. Задні ноги ще стояли на виступі перед входом у печеру, як вовченя вже сторчма полетіло вниз. Боляче вдарившись носом об землю, воно жалібно заскавчало й, страшенно перелякавшись, покотилося схилом. Його охопив панічний страх. Невідоме нарешті опанувало ним, воно тримало його у своїй владі й готувалося завдати йому нестерпного болю. Страх погамував у ньому життя, й вовченя завищало, як завищало б перелякане цуценя.

Воно не знало, куди його несе невідоме і що йому загрожує, тому без угаву вищало й скавуліло. Це було гірше, ніж лежати, завмираючи від страху, коли невідоме промайне коло тебе. Тепер воно геть заволоділо ним. Мовчання не допоможе. Вже й не страх його терзав, — воно безтямно тремтіло від невимовного жаху.

Проте схил ставав дедалі пологішим, а біля його підніжжя росла трава. Вовченя котилося вже не так швидко, а коли врешті спинилося, то відчайдушно заскавчало, далі заскімлило, а потім протяжно й жалібно завило. Відтак, мовби нічого й не сталося, заходилося злизувати суху глину, що пристала до боків, наче все життя тільки те й робило, що чепурилося.

Покінчивши з цим, воно сіло й почало роззиратися довкола, як зробила б перша людина, що потрапила із Землі на Марс. Вовченя пробилося крізь світляну стіну, й невідоме випустило його зі своїх обіймів, не завдавши ніякої шкоди. Але перша людина на Марсі зустріла б значно менше незвичайного, ніж вовченя, що опинилося в світі, про який нічогісінько не знало — не знало навіть, що він існує.

Тепер, коли страх невідомого відпустив його, воно вмить забуло про всі свої жахи. Його поглинуло та охопило все, що було навкруги. Вовченя розглядало траву під собою, кущик журавлини неподалік, стовбур усохлої сосни, що височіла край галявини, оточеної деревами. Його перелякала білка, яка вибігла з-за сосни й раптом наскочила на нього. Вовченя припало до землі й загарчало. Але білка перелякалася ще дужче — вона блискавкою шугнула на дерево і, опинившись у безпеці, сердито зацокотіла відтіля.

Це додало вовченяті хоробрості, і, хоч дятел сполохав його і змусив здригнутися, воно впевнено й відважно продовжило свою мандрівку в невідоме. З кожною миттю зростали в ньому певність і