Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Поспішає розгніваний батько-король на своєму кораблі, вже майже наздогнав судно братів Симеонів, аж шостий Симеон занурив його разом з командою і крамом під воду і не випірнав, поки не доплив так до рідного берега. Тож довелося королю ні з чим повертатися.

А сім Симеонів з красунею принцесою повернулися з далеких мандрів, а біля пристані їх уже цар зустрічає, а з ним і всі його піддані – вітають радо дорогих гостей. Зійшли брати на берег, цар побачив свою принцесу і того ж дня з нею повінчався, а сімох Симеонів по-царськи нагородив і додому відпустив.

Одноочка, Двоочка й Триочка

Жила колись на світі вдова, в якої було три дочки. Старшу дочку, з одним оком у лобі, звали Одноочка. Середню, що мала два ока, – Двоочка. А найменшу, з трьома очима (одне око в неї було посеред лоба), звали Триочка. Двоочку сестри з матір'ю незлюбили, бо дуже вона була схожа на звичайну людину. Тож усі вони весь час штурхали її хто в плечі, хто в боки, одягали в саме лахміття, годували недоїдками та недогризками.

Одного разу послала мати Двоочку на луки козу пасти, і байдуже було матері, що дівчина зрання і ріски в роті не мала. Сіла Двоочка на травиці й заплакала гірко. Так сиділа вона собі, плачучи, і не помітила, як над нею схилилася якась незнайома жінка і говорить до неї:

– Добридень, Двоочко, чому це ти сльози ллєш?

– Як же мені не плакати? – відказує їй дівчина. – Незлюбили мене сестри з матір'ю за мої два ока, не дають мені вільно жити, не знаю вже, як їм догоджати. Про новий одяг, кажуть, не мрій, а сьогодні зранку навіть їсти не дали.

А незнайомка її пожаліла й каже:

– Не плач, Двоочко, не сумуй, забудь свої образи. Послухай-но, що я тобі скажу. Як схочеш ти попоїсти, просто скажи своїй козі: «Ме-е, кізонько! Столику, до мене!» – і перед тобою з'явиться накритий заморськими стравами стіл. Як наїсися, скажи так: «Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникне, мов ніколи й не було.

Так сказала жінка дівчині й пішла. А голодна Двоочка відразу й послухала її поради, покликала:

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

І враз де не взявсь перед нею чудовий столик, накритий скатертиною мереживною, зі срібними тарілочками, а в них смачні страви парують, ніби щойно з печі. Двоочка швиденько помолилася і сіла їсти. Смачно попоївши, Двоочка сказала, як її навчила та жінка:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникло.

Надвечір привела Двоочка козу додому і навіть не доторкнулася до тих жалюгідних недоїдків, які їй сестри залишили на вечерю. Назавтра зранку знову пішла Двоочка з козою на луг, відмовившись і від свого убогого сніданку. Так повторювалося кілька днів, а далі сестри запідозрили, що хтось допомагає дівчині, бо чомусь вона зовсім їсти не просить. Тож мати і послала з нею старшу сестру, Одноочку, сказавши їй:

– Піди, Одноочко, та подивись, чи не підгодовує хто твою сестру.

Двоочка здогадалася, для чого мати з нею Одноочку послала, та й говорить сестрі:

– Сядьмо, Одноочко, на травицю, відпочинемо трохи. А я тобі пісеньку заспіваю.

Послухала її Одноочка, прилягла на травиці зручніше, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько, Одноочко! Спиш, моя зіронько Одноочко?

Заплющила Одноочка своє єдине око, розімліла на сонечку, слухаючи сестрину пісеньку, й заснула. А Двоочці саме того й треба:

– Ме-е, кізонько! Столику, до мене!

Попоїла смачненько і столик прибрала:

– Ме-е, кізонько! Столику, на місце!

А далі розбудила сонну Одноочку та ну докоряти:

– Одноочко, вставай хутчіш, як же ти козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка знову не їла, але мати так і не дізналася ні про що, бо Одноочка не мала їй що сказати – довелося розповісти матери, що вона весь божий день проспала.

Посилає вона другого дня Триочку:

– Доню моя люба, хоч ти мені допоможи дізнатися, що на лугу їсть Двоочка.

Пішли сестри вдвох на луг, а Двоочка вже знає, як Триочку приспати, каже їй:

– Стомилася, сестронько? Сядьмо, відпочиньмо, я тобі пісеньку заспіваю.

Триочка лягла зручненько на травиці, а Двоочка заспівала:

– Спи, моя зіронько Триочко! Спиш, моя зіронько Двоочко?

Здавалося б, зовсім дрібниця: помилилася дівчина, забула, що в сестри три ока, але ж приспала вона своєю пісенькою тільки два з них, а третє й далі дивилося. А Двоочка про те й гадки не мала, промовила, як завше, чарівні слова «Ме-е, кізонько! Столику, до мене», наїлася досхочу, наказала столику зникнути й заходилася будити Триочку:

– Триочко, вставай, це ти так козу пасти збиралася? Вже вечір, додому час.

Удома Двоочка до їжі й не доторкнулася, а Триочка розповіла матері про все, що бачила на луках.

Розгнівалася мати на Двоочку та ну гримати на неї:

– Невдячна, для себе однієї приховуєш кращі шматки? Ну й я ж тебе провчу!

А далі схопила гострий ніж і безжально зарізала козу.

Гірко заплакала Двоочка, склала всі свої пожитки у вузлик, зібралася з дому піти…

Пішла на луки, де раніше з кізочкою своєю гуляла, сіла на травичку, плаче. Коли це знову та жінка, що навчила її викликати Столик, нагодилася.

– Двоочко, за ким ти так побиваєшся, плачеш так гірко?

– Зарізала мати мою кізоньку улюблену! – ридала Двоочка. – Тепер справді настали для мене голодні часи.

– Не плач, Двоочко, попроси сестер, щоб віддали тобі тельбухи вбитої кози. Закопай їх біля порогу, і все владнається. Бувай здорова, дівчинко! – сказала й зникла, ніби й не було її ніколи.

Пішла Двоочка додому, каже сестрам:

– Сестрички мої любі, дайте мені хоч що-небудь від моєї кози. Не про ласі шматочки прошу, дозвольте мені взяти тельбухи.

Сестри посміялися і дозволили.

Все зробила Двоочка так, як навчила її та добра жінка, а вранці біля порогу виросло чарівне дерево, таке гарне: листочки на ньому срібні, а яблучка золоті. Ніхто, крім Двоочки, сном і духом не знав, що виросло воно з тельбухів кози.

Побачила мати диво-яблуню, послала Одноочку:

– Полізь, доню, на дерево, зірви нам тих яблучок.

Хотіла Одноочка зірвати яблучко, але жодне з них їй у руки не далося. Полізла на дерево Триочка – і в неї так само нічого не вийшло. Мати не стерпіла – сама на яблуню видерлася, та й з її рук чарівні плоди