Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Сміх, та й годі: я вернувся до зали і знову забалакав по-корейському, пояснивши, що моя мова трохи незграбна, бо дуже довгий час була без ужитку, а Гендрік Гамел і решта, занадто тупі, щоб вивчитися нової мови, не розуміли жодного мого слова.

— Я з могутнього роду Коріу, — сказав я імператорові,— з того роду, що владарював у Сопгдо багато років тому після падіння Сіли.

Цю стародавню історію розказував мені в дорозі Кім, і тепер він насилу стримував сміх, слухаючи, як я, наче той папуга, переповідав його слова.

— А вони, — пояснив я, коли імператор спитав про моїх товаришів, — мої невільники, опріч отого старого чоловіка, — показав я на Йоганеса Мартенса, — він син вільного. А цей, — брехав я, підкликавши Гендріка Гамела, — народився в домі мого батька, він син невільника, що народився також у нас. Він дуже близький мені. Ми одного віку й народилися того самого дня. Тоді ж таки батько подарував ного мені.

Гондрік Гамел конче хотів знати, що я про нього казав, і коли я йому оповів, він розсердився й почав дорікати мені.

— Нічого не вдієш, Гендріку, — відповів я. — Я бовкнув оте з дурного розуму, бо ж треба було щось казати. Алє що зроблено, того не вернеш. Ні ти, ні я не годні нічого змінити. Тепер доведеться кожному якнайкраще грати свою роль.

Увечері Тайвун, імператорів брат, що любив випити, як ніхто, запропонував позмагатися зі мною, хто кого переп’є. Імператор був у захваті і відрядив для участі у змаганні ще дванадцятеро пияків найшляхетнішого роду. Жінок відіслали геть, і ми взялися пити чара за чарою, кожен своєю чергою. Я ввесь час пильнував, щоб Кім був біля мене, а своїх товаришів, незважаючи на грізно насуплене лице Гендріка Гамела, відіслав десь опівночі, перше домовившись, щоб нас помістили в палаці, а не в заїзді.

Другого ранку в палаці тільки й розмови було, що про мою перемогу. Я залишив Тайвуна та його приятелів хропти на матах, а сам без сторонньої допомоги пішов спати до себе. Після цього Тайвун ніколи, навіть тоді, як нас зраджувала доля, не сумнівався, що з походження я кореєць. Мовляв, тільки кореєць може мати таку міцну голову.

Палац, власне, становив ціле місто. Нас помістили в літньому будинку, що стояв трохи осторонь від основних споруд. Княжі нокої відвели мені, а Мартене та Гамел разом з іншими товаришами мусили задовольнятися, хоч як вони бурчали, рештою кімнат.

Мене покликали до Юнсана, найвищого буддійського жерця, що про нього я вже згадував. Це була наша перша зустріч. Навіть Кімові не дозволили бути присутнім. Ми самі сиділи на грубих матах у напівтемній кімнаті. Боже, боже, що то була за людина і що за розум! Він обмацав до самого дна всю мою душу. Він знав про інші краї і про інші землі те, що нікому в Чосоні й не снилося. Не знаю, чи вірив він у байку про моє походження, — я не міг того вгадати. Його лице, нерухоме й непроникне, було неначе з бронзи.

Що думав Юнсан, — це лише він сам і знав. Але в ньому, в цьому бідно одягненому сухорлявому жерцеві, я вгадував справжнього володаря не тільки палацу, а й цілого Чосону. З нашої розмови я вгадував також, що він хоче використати мене. Чи не з намови принцеси Ом? Я дав розкусити цього горіха Гендрікові Гамелові. Мене це нітрохи не цікавило, я завше жив теперішньою хвилею, перекладаючи на інших турботу відвертати небезпеку й хвилюватися за прийдешнє.

Після Юнсана мене покликала до себе принцеса Ом, і євнух з масним лицем і котячою ходою повів мене тихими палацовими коридорами до неї. Її покої були такі, як і личить мати принцесі крові,— цілий окремий палац між ставками, порослими лотосами, серед густого гаю карликових дерев, що мали не менше як по триста років, а проте сягали мені тільки до пояса. Бронзові містки, такі легкі й філігранні, неначе їх зробив ювелір, здіймалися над ставками, зарослими ліліями. А самий палац ховався за бамбуковим ліском.

Мені аж у го'лові паморочилося. Хоч я був тільки простий матрос, проте знався на жінках, і в бажанні принцеси Ом бачити мене вгадував не саму лиш цікавість. Мені доводилося чувати про любовні пригоди королев з простими смертними, і я тепер міркував собі, чи не судилося й мені довести, що такі пригоди справді бувають у житті.

Принцеса Ом не гаяла часу. її оточували служниці, але вона звертала стільки на них уваги, скільки візник на своїх коней. Вона посадовила мене поруч себе на товстих матах, від яких уся кімната скидалася на ліжко. На маленьких інкрустованих перлинами столиках, не більше як на фут заввишки, стояло вино й ласощі.

О господи! Варто мені було тільки глянути їй у вічі… Але ні! Стривайте! Зрозумійте мене як слід! Принцеса Ом була розумна жінка. Я вже згадував, що ми з нею були однолітки. їй минуло тридцять років, і вона поводилася так, як і личить у такому віці. Вона добре знала, чого хоче; знала також, чого не хоче. Тому вона й досі лишалася неодружена, дарма, що весь двір, мавши, як і кожен азіатський двір, величезний вплив на жінку, примушував її вийти заміж за Чои Мон Джу. Він належав до бічної парості великого роду Мін, сам був людина розумна, і так жадібно рвався до влади, що бентежив навіть Юнсана, котрий намагався скупчити її в своїх руках і тримати лад і рівновагу як у палаці, так і в цілій країні. Юнсан був у потаємній змові з принцесою Ом — він рятував її від цього родича і використовував, щоб тому підтяти крила. Але не буду спинятись на палацових інтригах. Я ще не скоро про них дізнався, і найбільше від самої принцеси Ом, а також із висновків, що їх зробив Гендрік Гамел.

Принцеса Ом була серед жінок ніби квітка. Такі, як вона, народжуються на світ хіба що двічі на сторіччя. Її не зв’язували ніякі встановлені правила та умовності. Офіційна релігія, на її думку, була способом примусити мільйони людей покірно гнути спину. Вона мала свою власну релігію — низку абстрактних понять, частково засвоєних від Юнсана, частково вироблених на підставі її власного досвіду. Вона мала тверду вдачу й щире жіноче серце. І була красуня — так, справжня красуня, з якого