Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

Я вже казав, що вона була розумна. Я аж тремтів з хвилювання, бо самі подумайте: принцеса й морський заблуда, раптове кохання… Я натужував собі голову, як вийти із скрути, не принизивши своєї чоловічої гідності. На початку нашої розмови я знову зауважив про те, що казав і всьому дворові,— що я щирий кореєць і походжу із стародавнього роду Коріу.

— Та годі тобі,— сказала принцеса і злегка вдарила мене по губах віялом з павичевих пер. — Облиш ці свої дитячі байки. Ти для мене більше важиш за ввесь рід Коріу. Ти…

Вона замовкла, лукаво зблиснувши очима, а я чекав, що буде далі.

— Ти — чоловік, — докінчила вона. — Навіть уві сні мені зроду не снилося, щоб десь міг бути такий чоловік, як ти.

О господи! Що тут мав робити бідолашний матрос? Признаюся, — він густо зашарівся, і це видно було навіть на його засмаглому в морях обличчі. В очах принцеси Ом спалахнув чарівний і знадливий блиск, і я вже хотів її обняти, але вона засміялась лукаво й глузливо і ляснула в долоні. Увійшли служниці, і я зрозумів, що аудієнцію закінчено, хоч я й знав, що вона не остання, що будуть ще аудієнції, мусять бути.

Коли я прийшов до Гамела, у голові в мене наморочилось.

— Жінка — скрізь жінка, — сказав він після довгих роздумів і, зиркнувши на мене, глибоко зітхнув. Я зрозумів, що то була заздрість. — Це твої м’язи, Едеме Стренгу, — сказав він, — твій воловий карк і жовтий чуб! Ну що ж! Як грати, то грати. Забавляйся з нею, то й нам усім добро буде. Бався, а я тебе ще й навчу як.

Я враз наїжився. Я був чоловік, хоч і простий матрос, і мене не треба було вчити, як вестися з жінкою. Гендрік Гамел міг бути спільником Йоганеса Мартенса на старому «Спарвері», міг вести корабель по зорях, міг перечитати багато книжок, але з жінками — дзуськи! Тут уже я йому не піддамся.

На його тонких губах з’явилася звична хитра посмішка.

— А тобі до вподоби принцеса Ом? — запитав він.

— У таких справах матроси не дуже перебирають, — ухильно відповів я.

— Подобається вона тобі? — перепитав він, упившись у мене поглядом.

— Нічогенька, навіть дуже нічогенька, коли хочеш.

— Тоді скори її,— рішуче мовив він. — І настане день, коли ми здобудемо собі судно й виберемося з цієї клятої країни. Щодо мене, то я віддам половину шовку обох Індій за один добрий обід.

Він уважно на мене подивився й запитав:

— А ти зможеш її скорити?

Мене образила його недовіра, і він задоволено всміхнувся.

— Тільки не поспішай, — порадив він. — Що скоро робиться, те дешево ціниться. І гляди, не продешеви. Не дуже розкидайся своєю прихильністю. Дорого проси за свій воловий карк і жовтий чуб. Хвалити бога, що вони в тебе є, бо в жіночих очах вони варті більше, ніж розум цілої капели філософів.

Далі дні злилися в дивовижний безперервний вир: то аудієнція в імператора, то пиятика з Тайвуном, то наради з Юнсаном, то зустрічі з принцесою Ом. А крім того, з наказу Гамела, я щодня просиджував допізна, вивчаючи під проводом Кіма всі деталі придворного етикету й поводження, історію Кореї, її нових і старих богів, гречні вислови корейської мови, мову вищих станів, мову кулі.

Одне слово, жодному матросові не доводилося стільки працювати, як мені. А все-таки я був тільки маріонетка в руках Юнсана, який хотів використати мене задля своєї мети, і в руках Гамела, який задумав таке складне діло, що сам-один я, звісно, втопився б у ньому. Тільки з принцесою Ом я почував себе людиною, а не маріонеткою. Щоправда, оглядаючись тепер па той час, я і в цьому маю сумнів. Гадаю, принцеса Ом також робила зі мною все, що хотіла, хоч її серце й горнулося до мене. Для неї це було зовсім не важко, бо дуже швидко вона заволоділа й моїм серцем, і ніхто, ні вона сама, ні Гендрік Гамел, ні Юнсан не змогли б відірвати мене від неї.

Тим часом мене втягнено в палацові інтриги, яких я не розумів. Але одне я збагнув: вони проти принца Чоп Моп Джу, брата в других принцеси Ом. Мені й на думку не спадало, що в палаці існує так багато всяких більших і менших угруповань, що поширили свій вплив на всю країну, на всі її Сім Берегів. Проте я не сушив собі цим голови, склавши весь клопіт на Гендріка Гамела. Я докладно доповідав йому про всі дрібниці, що траплялися, коли його не було. Він сидів, насупивши брови, і цілі години, мов той терплячий павук, снував нове павутиння. Він, як мій особистий раб, наполягав на тому, щоб бути при мені скрізь і завше. Іноді Юнсан заперечував проти цього, а я сам, певна річ, також не брав його з собою, коли бував ~ з принцесою Ом. Одначе опісля я щоразу коротко розповідай йому про перебіг подій, за винятком, звісно, ніжних сцен, що його зовсім не стосувалися.

Гадаю, що Гендрік Гамел вважав за краще стояти осторонь і грати свою роль непомітно. Він спокійно розважив собі, що вся небезпека була на мені — якщо мені пощастить, то пощастить і йому, а якби я загинув, то він міг би викрутитись, як той тхір. Я певен, що він міркував саме так, проте, як потім ви побачите, його й це не врятувлло.

— Ти тільки допомагай мені,— казав я Кімові,— і все, що захочеш, буде твоє. Чого ти хочеш?

— Я хотів би командувати пхеньянськими Ловцями Тигрів і бути начальником палацової варти, — сказав він.

— Почекай трохи, й будеш… Я тобі обіцяю.

Я не думав про те, як я здійсню свою обіцянку. Той, хто нічого не має, може щедро обдаровувати весь світ. У мене, звісно, нічого не було, однак я обіцяв Кімові посаду начальника палацової варти. І пайцікавіше те, що я виконав свою обіцянку. Кіма призначили начальником Тигрових Ловців, хоч це й призвело його до сумного кінця.

Як я вже казав, інтриги та всілякії плани я склав на Гамела та Юнсана. Обоє вони любили політику, а з мене був простий собі хлопець, та ще й коханець, і, мабуть, я проводив свій час веселіше, ніж вони свій. Уявіть собі