Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Витерши Доріан сльози, він допоміг дівчинці злізти з лави, перекинув через руку хутряний плащ, узяв свій меч і попрямував із нею до східців, що вели на другий поверх таверни. Вони голосно рипіли, та Доріан здавалося, що то найкращий звук, який вона коли-небудь чула, а східці ведуть просто до раю, де, напевне, живе її мати. Рідна, справжня мати, якої вона ніколи не знала.

Селяни, що грали в кості, по одному покинули таверну, здивовано перешіптуючись. Нікому з них не доводилося бачити, щоб хтось із заїжджих гостей так ласкаво розмовляв із малою замазурою, що прислужувала в таверні. «Що то за чудасія така? — міркували вони поміж собою. — Постояльці-тамплієри, звичайно, люди Божі, але вже занадто добре ставилися вони до малої байстрючки!».

Георг де Гастон трохи затримався внизу. Вийшов надвір, провідав Палладіна та Ясіна, які мирно посопували у теплому стійлі. Біля коней дрімав і Шторм, собака Доріан. А коли Георг піднявся в кімнату, де пані Фуа постелила їм на ніч, то розсміявся.

— І оце, мессіре Х’юго, найкраща в таверні кімната? — промовив Георг, оглядаючи хоч і теплу, але досить убогу кімнатку з невеличким віконцем, затягнутим припорошеною снігом кольоровою слюдою.

Доріан, як ввійшла, так і стояла біля порогу, несміливо поглядаючи то на лицарів, то навколо себе. Скільки вона жила в таверні, ніколи не бувала в кімнатах для гостей. Пані Фуа не дозволяла їй сюди заходити. В кутку на триніжку тліла жаровня, в іншому стояло два вузьких, грубо збитих ліжка, зсунутих докупи в одне, застелених все ж чистою постіллю. Блимав каганець на грубому дерев’яному столі... Ще одна постіль лежала згорнута на пласкому віку старої дерев’яної скрині. Саме в ній колись Марго Фуа привезла чоловіку придане — сувої льняного полотна, торбинку срібняків та трохи золотих, які їй заповів покійний батько.

— Мессіре Х’юго! Я спатиму на підлозі, біля жаровні, — проказав Георг, знімаючи зі скрині набитий пахучими польовими травами товстий сінник і постільну білизну. — Пахне домом! — задоволено зітхнув він, вдихнувши аромат сінника. «І Катрін де Моле...», — додав про себе подумки, пригадавши невеличку кімнату в східній башточці замку, завішану букетами засушених трав, коріння та квітів. Там панночка Катрін готувала ліки, ароматичні есенції, пахучу застиглу піну для вмивання, а ще вночі спостерігала зоряне небо.

— Як хочеш, Георгу, тільки дивися, щоб сінник вночі не загорівся! — усміхнувся Х’юго. — Ну, Доріан, подякуй Георгу. Сьогодні ти спатимеш, як принцеса королівської крові! Георгу, відвернися, нехай ця юна панночка вкладеться спати! — проказав він, трохи відсуваючи одне ліжко, щоб добратися до іншого.

Доріан стояла розгублена, несмілива. У голові юрмилася купа думок. Що це відбувається? Чому з нею? Що їй робити завтра, коли цей добрий лицар покине таверну назавжди?

Х’юго де Моле, повернувшись до дівчинки спиною, скидав свій плащ, теплі шкіряні чоботи... Як раптом запитав Доріан:

— Дитинко, а ти б хотіла поїхати зі мною? У мене є чудова сестра. Її звати Катрін, і ти обов’язково їй сподобаєшся! Вона навчить тебе всього, що мають знати юні панночки, і навіть більше...

Він замовк, бо не чув ані шурхоту за спиною. Невже Доріан, скориставшись тим, що Георг і він відвернулися, прослизнула в двері і пішла на своє холодне горище?!

Х’юго повернувся. Ні, дівчинка стояла, як і раніше, біля дверей, а з її маслинових очей котилися сльози.

— Доріан! — тихо покликав він. Замість неї ворухнувся Георг. Повернувся обличчям в кімнату, щоб подивитися, що таке діється.

— Доріан! — повторив Х’юго.

— О, пане Х’юго! Я знала! Я знала, що Ви колись приїдете за мною! Я вірила в це, пане! — проказала крізь схлипування Доріан. — Я так молилася до Бога, щоб він швидше направив Вас у цю таверну! — Вона кинулася до лицаря, і він, піднявши її на руки, пригорнув до себе.

«Я так і думав! — подумки усміхнувся Георг де Гастон, знов повертаючись обличчям до тліючої жаровні. — Коли прибудемо в замок де Моле, обов’язково запишу цю історію у свою книжечку!».

Де Моле тим часом вклав Доріан у ліжко, зняв її розтоптані перелатані черевики і, вкривши ковдрою, погладив волосся.

— Спи! — мовив тихо. — Спи і нічого не бійся!

Сам, дмухнувши на каганець, навпомацки закінчив роздягатися і влігся на сусіднє. Ліжко важко зарипіло під його вагою. Згодом у кімнаті було чути лиш спокійне дихання чоловіків і сопіння Доріан...

Ранок видався спокійним, але морозяним. Скажений вітер ущух, а від хурделиці залишилися лише високі снігові замети. Де Моле навіть на якусь мить здалося, ніби вчорашня пригода з вовками серед долини була поганим сном. Він прокинувся раніше за Георга. Одягався тихо, намагаючись не розбудити дівчинку. Вперше в житті Доріан спала не на купі ганчір’я біля сірого комину, а у справжньому ліжку.

— Мессіре Х’юго! — почувся голос Георга де Гастона. Зброєносець протирав заспані очі. — Вирушаємо?

— Так, Георгу, але спочатку поснідаємо! З нами дитина, а дорога ще далека. Замов нам сніданок і осідлай коней...

— Ви серйозно вирішили її взяти з собою? — поцікавився Георг, хоч відповідь знав наперед.

— Так. Якщо я цього не зроблю, то картатиму себе все життя, що не допоміг, коли це було в моїх силах. Та й Катрін, я гадаю, буде рада, — усміхнувся лицар. — Може, перестане нас із тобою виховувати.

Він обережно, намагаючись не грюкати дверима, вийшов із кімнати і спустився вниз.