Читати книгу - "Брама"

— Роббі, знаю, що ти звинувачуєш себе у деяких реальних подіях, — говорить Зіґфрід. — Наприклад, у смерті матері.

— Гадаю, так. Хоча звучить по-дурному, — згодився я.

— А ще ти почуваєшся винним через свою коханку, Геллу-Клару Мойнлін.

Я починаю злегка смикатися.

— Тут до біса спекотно, — скаржусь я.

— Ти відчуваєш, що хтось із них тебе звинувачував?

— Звідки у біса я знаю?

— Можливо, ти пам’ятаєш якісь їхні слова?

— Ні!

Зіґфрід починає розпитувати про надто особисті речі. Але я хочу залишатись об’єктивним, тому додаю:

— Визна`ю, в мене є певна тенденція звинувачувати себе. Зрештою, це досить класичний випадок, чи не так? На двісті сімдесят сьомій сторінці будь-якого з текстів ти знайдеш мій опис.

Зіґфрід балує мене тим, що на хвильку дає відчути себе ­безликим.

— Утім, Робе, на цій самій сторінці, — говорить він, — напевне, сказано, що ви самі на себе покладаєте таку відповідальність. Сам на себе, Роббі.

— Не сумніваюся.

— Ти не мусиш брати ту відповідальність, яка тобі не по­добається.

— Не згоден. Я хочу брати відповідальність.

Зіґфрід питає, майже безтурботно:

— У тебе є якісь здогадки про причини цього? Чому ти хочеш почуватися так, ніби всі проблеми виникають через тебе?

— Нехай тобі чорт, Зіґфріде, — з огидою відповідаю я. — Ти геть схибнувся. Це зовсім не так. Що більше, суть в іншому, Зіґфріде: коли в мене розпочинається свято життя, я дуже ретельно планую те, як я оплачуватиму рахунок. Мені не байдуже, що люди подумають про мене, коли я буду його сплачувати, і я міркую над тим, чи вистачить мені грошей, тому я так і не починаю бенкетувати.

Зіґфрід м’яко відповідає:

— Я не волію заохочувати твої літературні екскурси, Робе.

— Вибач.

Та насправді я не хочу перепрошувати. Зіґфрід бісить мене.

— Але якщо говорити про твій власний образ, Робе, чому ти не слухаєш інших? Можливо, вони кажуть щось гарне чи важливе про тебе.

Я борюся з бажанням скинути паски, дати тому манекенові, що вишкіряється, по пиці й назавжди покинути цю діру. Зіґфрід чекає, доки я перебираю думки, і нарешті я вибухаю:

— Послухати їх! Зіґфріде, ти старе божевільне погуркало! Я тільки те й роблю, що слухаю їх. Я хочу, щоб вони говорили, що люблять мене. Я навіть хочу, щоб вони казали, що ненавидять мене абощо, головне, щоб це йшло від серця, ізсередини. Я так уважно дослухаюся до свого серця, що навіть не чую, як хтось просить передати сіль.

Пауза. Я відчуваю, що незабаром вибухну. Потім Зіґфрід захоплено говорить:

— Роббі, ти дуже добре висловлюєш свої емоції. Проте, що я дійсно хочу…

— Припини, Зіґфріде!

Я починаю горлати, нарешті розгнівавшись, скидаю паски й сідаю, щоб протистояти йому.

— І припини називати мене «Роббі»! Ти так чиниш тільки тоді, коли вважаєш, що я веду себе як дитина. А зараз я так не поводжуся!

— Це не зовсім правиль…

— Я сказав, припини!

Я зіскакую з килимка і хапаю свій наплічник. Звідти виймаю шматочок паперу, який Соня дала мені після того, як ми пили і спали.

— Зіґфріде, — бурмочу я. — Я багато дістав від тебе. Тепер моя черга!

Ми увійшли до звичного простору й відчули, що двигуни посадкового модуля увімкнулися. Корабель перекрутивсь, і на оглядовому екрані повільно з’явилася Брама — куляста грушоподібна грудка деревного вугілля, що світилися блакитним кольором. Четверо з нас просто сиділи і чекали близько години, поки не відчули скрегітливий струс: це означало, що ми приземлилися.

Клара зітхнула. Гем почав повільно відстібатися від свого гамака. Дред незмигно вдивлявся в оглядовий екран, хоча там не було нічого цікавішого за Сиріус чи Оріон. Коли я спостерігав за трьома іншими проспекторами у капсулі, мені здалося, що членам абордажної команди буде неприємно на нас дивитися, так само як і мені колись давно (я тоді ще був новачком) було гидко дивитися на проспекторів, котрі повернулися до Брами — моторошне видовище. Я злегка торкнувся свого носа. Він дуже болів і смердів. Я не міг від цього нікуди подітись, оскільки цей сморід був усередині.

Ми почули, як відчинилися шлюзи, і до корабля зайшли члени абордажної команди. Ми почули їхні вражені голоси, коли вони промовили кілька фраз двома-трьома мовами, побачивши Сема Кагане на тому місці, куди ми поклали його в посадковому модулі. Клара ворухнулася.

— Також можна забирати, — промурмотіла вона сама до себе і пішла до шлюзу, який знову розташувався вище.

ПРО КАРЛИКИ ТА ГІГАНТИ

Д-р