Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Відповіді не було… і на мить запала тиша. Безсумнівно, вона помітила світло в бібліотеці. Можливо, бачила його пальто, кинуте на крісло. Він вирішив не натрапляти на засідку… Вони зустрілися біля дверей.

Вона видавалася не такою високою, як він запам’ятав собі, мабуть, тому що її невеликі червоно-чорні капці мали нижчі каблуки. Розпатлане рівне волосся і скуйовджена гривка надала їй вигляду дитини, раптово пробудженої зі сну, і цьому омолодженню сприяла також японська піжама – чорна з червоними маками, застібнута високо над горлом. Боббі усвідомлював винятковість цієї одежі, однак ясно міг бачити лише спантеличені сині очі, що зачудовано його вивчали.

Помітивши його, вона відкрила від подиву рота; приклала долоню до уст, неначе захищаючись від удару; питально приглядалася до його вимащеної кров’ю щоки.

– Отже, це ви! – прошепотіла вона. – Що ви тут робите?

– Привіз Джойс додому… Вибачте, що сполошив вас… Я дуже сподівався, що нам не доведеться вас турбувати.

– Але я думала, що вона йде з містером Мастерсоном. Він поранений? Ви – так, я бачу! Сталася пригода?

– Щось подібне до того… Нічого серйозного. І Джойс не поранена. Вона просто… просто сильно втомлена і сонна.

– Лице її закривавлене. Бачу, що ви збиралися їй допомогти.

Він віддав їй рушник.

– Побачите, вона не поранена. Вона вимастилися моєю кров’ю, поки я ніс її сюди. Я просто хотів її змити, щоб ви не злякалися.

Вони довго стояли, вдячно дивлячись одне одному в очі – її, широкі від цікавости, вражені досадою, але зичливі; його, сповнені красномовного прохання не судити поспішно; вони обоє шукали слів, які допомогли б їм подолати збентеження; не спроможні звільнитися від безмовного визнання своєї короткої дружби.

Отже… ви знали, що йдете до моєї оселі, а отже… Можливо, ви скажете мені, хто ви. Того разу ви про це змовчали.

В очах Гелени, і вже за мить на її устах мигнула тінь усмішки. Боббі завагався, а тоді випалив: "Меррік".

– То ви Боббі Меррік! – Її очі звузилися. Вона вдарила в боки своїми маленькими кулачками з такою явною зневагою, що виглядала б навдивовижу абсурдно, якби ситуація була не настільки серйозна; бо ж вона не мала природного дару до трагічних ролей, а її убір було важко назвати войовничим. – Мабуть, ви принесли нам замало незгод? Вам не вистачає того, що ми пережили! Захотілося додати ще трішки приниження! Ви привели Джойс п’яною до мене додому! І виглядає, що ви самі пили також! … Билися, чи не так?… Ви би тільки поглянули на себе! О!

– Так, знаю. Виглядаю я не надто чепурно – і докази не на мою користь. Джойс розповість вам про все вранці. Я не мав на думці чогось поганого… Пробачте.

– Тепер вам краще піти.

Він підняв своє пальто.

– Мені шкода! – пробурмотів він, напів до себе, коли минав її.

Наче він уже пішов з дому, Гелен опустилася на канапу біля ніг Джойс, поклала обидві руки їй на лице і заплакала, як мала дитина, на яку чекає кара. То була розпачлива сцена. Вона видавалася такою жалюгідною й самотньою, такою спраглою дружнього слова.

Спинившись, Боббі споглядав її з таким співчуттям, якого ще не мав ніколи, і його знову пройняло якесь дивне відчуття належности. Він обернувся і нерішуче ступив до неї. Раптом усвідомивши його присутність і вгадавши його думки, вона повільно похитала головою.

– Ні… Нам ви не допоможете ніяк… тільки йдіть!

Її голос розривався від жалю.

– Я не можу покинути вас. Невже мені назавжди згадувати вас такою – скрученою клубком – заплакану через кривду, якої завдав вам? – Він нагнувся над нею з простягнутою рукою. – Скажіть мені на добраніч, будь ласка.

Вона знайшла поглядом його обличчя.

– Ви ще стікаєте кров’ю, – мовила сухо. – Не сидіть просто так. Ідіть туди і вмийтеся.

Відкинувши пальто вбік, Боббі повернувся до невеличкої вбиральні, байдуже змив усі плями і люто пожбурив рушника… Вона чекала перед відчиненими дверми, коли він повернувся; знесилено схилилася спиною до одвірка, піднісши лице вгору, заплющивши очі, з хірургічним бинтом, плястиром і ножицями в руках.

– Ви неймовірно турботливі. – Він простягнув руку, щоб узяти матеріял для перев’язки.

– Анітрохи, – сказала вона холодно, ігноруючи його жест. – Я допоможу пораненому… Була надто засмучена, щоб помітити, як сильно ви потребуєте допомоги… Ходіть сюди на світло. Спробую підлікувати вас.

Він пішов за нею до столу. Спритними пальцями вона зробила марлеву подушечку, відрізала кілька смуг плястиру і полікувала його щоку з безпристрасною цікавістю бувалої сестри в добродійному шпиталі. Рукави її блузки відкотилися, коли він підвівся… Торкання цих рук до його лиця, її тепла близькість, невелике тремтіння в горлі, коли вона дихала, змусили його серце шалено калатати.

– Усе! – врешті мовила вона, піднісши найдовші віки, які він тільки бачив, і допитливо поглянувши йому у вічі:

– Тепер вам краще?

Через багато годин, коли хвиля обурення ослабла від самої лише втоми, самозвинувачення почали затьмарювати зневагу, яка пропікала її.

Зазнаючи невимовних катувань, вона перетрушувала той самий спогад раз-у-раз, кожну його секунду – бо все це трапилося швидко – як