Читати книгу - "Танець білої тополі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хто свій? Може, ота твоя шляхтянка під горою, на яку ти ще малим запав? То я тобі ще коли казав – забудь. Батько контра і вона… Яблуко від яблуні далеко не відкотиться. До пори до часу ми закривали на це очі. Але тепер… Знаєш, Левку… Це війна! А на війні, трапляється, люди гинуть. А от накази на війні не обговорюються, а тільки виконуються. Та мене до стінки поставлять, якщо я зірву операцію!
Левко так і не заснув до ранку. Тільки стуляв повіки, як перед очима поставала палаюча церква. А в ній – батько, тітка Мар’яна, Вишенька, Ольга, отець Петро, Грабариха з малими онуками, сусідка Ганна, баба Мокрина, баба Юхимка, дід Карась… Господи! Що ж йому робити? Сказати німцям – значить, стати зрадником. Та й не обходять вони його – хай би їх усіх до одного… Зробити все так, як наказав Репета, – погубити село. Як після того жити? І навіщо?
На сході сяйнула Денниця. Разом з нею у його палаючу голову прийшла і думка. Про місцеперебування українських повстанців він тільки здогадувався – ще з часу тієї нічної розмови з Юстином спілкувався з ними за посередництвом старого прадуба за лісниковою хижкою, іноді приходив хтось із Савошевих хлопців – якщо потрібно було передати ще щось, крім інформації. Як їх знайти? Це не Старий ліс. Він там не зорієнтується. Занести грипс у звичне місце? Хтозна, коли до нього навідаються. Не кожен же день зв’язковий приходить. Може, до жінки Савошевої зайти? Та чи повірить вона поліцаєві? Ну й хай не вірить. А він їй і говорити нічого не буде. Скаже тільки: дуже треба, і то негайно, щоб хтось до нього навідався від її чоловіка. Мовляв, так і так, приходив той, просив у разі чогось серйозного повідомити. От таке серйозне і сталося. А там уже хай Юстин сам вирішує, що робити, – йому видніше. Якщо він також повважає, що краще знищити управу… Але ж село! Це ж і Юстинове село, яке підтримує його хлопців і хлібом, і одягом. Може, йому вдасться домовитися з партизанами й обійдеться без крові? Українці ж і одні, й другі. І там, і там є люди із села.
У ніч з неділі на понеділок Староліси розбудила стрілянина. То повстанська чота Юстина Савоша перейняла в лісі загін червоних партизанів. Окупанти не зразу кинулися на ту стрілянину – чекали підмоги. А коли рота жандармерії і поліцаї з районного відділку дісталися місця бою, там уже нікого не було. Червоні спішно повернулися на свої позиції. Юстинові хлопці відійшли у бік залізничної станції і вже там перестріли гітлерівців, що втричі переважали їх і кількістю, і зброєю. Зав’язався запеклий бій, що тривав до середи. Німці, незважаючи на свої переваги, змушені були відступити.
Село Староліси навіть не здогадувалося, яка смертельна біда його обминула.
Зате Платонові Репеті не треба було довго гадати, через кого його загонові не вдалося здійснити заплановану операцію.
– Клятий Черкас! Начувайся тепер! – аж нетямився він від злості.
За три дні згоріла хата Черкасів. Посеред ночі зайнялася з усіх чотирьох кінців водночас.
Левко вдома не ночував – отцеві Петрові стало зле, і він залишився в нього. Старенький священик уже не проводив богослужіння у храмі. Окупанти заборонили людям збиратися разом, навіть у церкві на молитву. Начебто лояльні на початках, вони ставали все жорстокішими і ненависнішими до всього українського. От серце і підвело отця Петра. А заодно і врятувало життя Левкові. Бо нічні гості приходили явно по його душу. Поки Левко добіг до палаючої хати, гасити було вже нічого. Батько ледве встигнув вибратися. Його забрала до себе Мар’яна. Та він прожив у неї всього тиждень – так і не оговтався після пережитого…
Тепер Левко здебільшого залишався на ніч в управі, іноді йшов до отця Петра, зрідка навідувався до маєтку. Міг би поселитися у Вишнецьких, тим більше що великий будинок так і стояв пусткою, але боявся накликати біду на Вишеньку. Пам’ятав Платонові слова про шляхтянку. Той знав, добре знав, що він змалечку закоханий у неї. І вже цього досить. А якщо дізнається, що Левко перейшов жити у її дім…
Ольга тепер перебувала у своєму світі. Никала по саду, заглядала по кілька разів на день у розтрощену солдатами альтанку, за кущі ясмину. Шукала Міхала, ніби він з нею в піжмурки грався. Часом їй здавалося, що знайшла. Тоді всідалася і починала розказувати, як їй тяжко без нього, як вона його довго ждала, як вона картає себе за те, що мало говорила йому про своє кохання, що мало дякувала за його доброту. Питала, чи пристойно він тепер одягається, бо ж коли його забирали, то він мало не в спідньому пішов. Хай би носив отой сірий костюм, який вони у Варшаві купили. Він у ньому такий елегантний!
– Погано з нашою Олькою, – витирала сльози Мар’яна. – Ніяк не оправиться після отого, що сталося…
Мар’яну ніхто не просив і тим більше не змушував ходити до Вишнецьких. Грошей за послуги вони давно не платили. Та вона сприймала вже Ольгу не як колишню власницю маєтку, а радше як хвору приятельку, з якою пов’язаний чималий шмат життя і яка тепер потребувала допомоги. Ще більше вболівала за Вишеславу, яку любила як рідну. Та воно й недивно: виколисала ж, на руках виносила, виростила, вилеліяла свою улюбленицю. Якби у неї була донька, то і її Мар’яна не могла б любити більше, як Вишеньку.
Левка зворушувала ця неймовірна і самовіддана тітчина доброта. Такою була і його покійна мама. Недаремно тато так і не зміг знайти їй заміну.
Якось Ольга не повернулася ввечері до кімнати. Мар’яна зранку взялася шукати її і знайшла у тій же занедбаній альтанці. На мертвому обличчі пані Вишнецької застигла щаслива усмішка. Мабуть, вона нарешті побачила свого коханого Міхала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.