Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Є. А скільки вам?

– Та хоч карбованця.

– Можу й три.

– О?! А де ж у тебе?

– Сьогодні одержала.

– Скільки ми вже винні тобі?

– Не знаю.

– П’ятнадцять, чи що?

– Може й п’ятнадцять, – пішла до себе. Ранком вийшла, сказала Галині: – Повернуся через три дні, чотири.

– Де ти будеш?

– Піду до тітки.

Ідучи по вулиці думала: «Три Галині, десять стане».

Було неприємно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по брукові.

Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночі був дощ, цвірінькали жваво горобці.

«Гарно», – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жевріла надія, що зустріне його й скаже він щось… скаже. Жевріла таки надія.

Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе.

– Що там! Прямо та прямо.

А сонце сміялося по калюжах (вночі був дощ), горобці цвірінькали жваво. Ввечері забіг Михайло.

– Де Катерина?

– Пішла до тітки.

– Щось не те…

Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно:

– Де ж Катерина?

– А що таке?

– Та нема її там, – казали, що й не приходила зовсім.

Так минув день і другий. На п’ятий повернулася.

– Де пропадала?

– У тітки була. Я ж казала.

– Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було.

– Він шукав? – помовчала. – Я казала, щоб нікого не пускали до мене. Що це ви, билися знову?

– Та він таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагає…

Увійшов Михайло:

– От нарешті спіймав вас.

– Погано ловили.

Сказала йому в своїй кімнаті:

– Спізнився ти.

Сказала, що невдала була операція.

– І нащо робила ти?

– Не знаєш. Ну й пояснювати не хочу.

Тихо стало. Далеко загуло на заводі, і чутно було, як, прорізаючи весняну тишу, відходив дачний робочий поїзд.

– Іди, Миша!

Мовчки держав руку.

Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра…

А вечір весняний швидко падав.

На завтра вона не прийшла на умовлене місце. Довго чекав Михайло біля бетонного паркана… Сумно брів день. Пішов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспішав. Відчинила Галина.

– Де Катя?

Мовчить. Пішла в хату. Ні слова.

– Що з Катериною?

– Погано.

Як увійшов, ворухнула пальцями.

– Гадала, що не прийдеш. Сідай.

Гладив руку, а вона: