Читати книгу - "Імітація"

— А хто такий Рома Ручкін?

— О! Це Геній по схову істини від тих, хто її раптом шукатиме...

— Отже, то він ховає ту істину, яку шукаємо ми?

— Не думаю, щоб його роль була вирішальною у приховуванні нашої істини. Але завтра він прийде, і зробить так, що одна з наших ланок урветься назавжди.

— І ти про це знаєш і мовчиш?

— Якби ти знала щось про Рому Ручкіна, то активізувала б ці знання значно швидше. А ми, чоловіки, значно тупіші.

— То пересади свої знання в мою голову. А я їх зактивізую.

— Тоді давай сьогодні після роботи вип’ємо по 50 грамів у нічному барі. Чи ти вернешся додому об одинадцятій, чи о дванадцятій — не має значення.

— О дванадцятій навіть краще. Мої вже спатимуть і не діставатимуть мене.

— Тоді сьогодні ввечері підемо до кабака. І я розповім тобі про Рому Ручкіна.

У Києві пішов сніг. Засипало дорогу, трамвайні рейки, іржаві підвіконня і граблі у вікні навпроти. Щодня Олександр Риженко чекає дзвоника від Лариси або в крайньому разі від Сашка Чеканчука, але вони мовчать. Коли одного вечора він сам зателефонував Ларисі додому і почув від Майї Гаврилівни, що Лариса народила дебіла й посадила його їй на шию, а тепер вирішила приморити їх обох, а коли це нарешті станеться, вона навіть не прийде прибирати їхні розкладені тіла. Коли ж одного ввечері подзвонив додому Чеканчукові, то почув неадекватний набір звуків і короткі гудки перерваного зв’язку. Передзвонив ще раз — не брали слухавки, очевидно, вимкнули телефон. Правда, наступного вечора Чеканчук вибачився по телефону і сказав, що треба дожити до Різдва. Риженко запитав, як справи з картинами Козової — чи не було претензій від Біста, що картин замало. Чеканчук відповів, що нібито все гаразд, вогняний цикл прикрасив кабінет шефа, і підроблену розписку підшито до відповідної теки — він підшивав її особисто. А поки він більше не в змозі говорити. Доживемо до Різдва. Тоді фундація піде на канікули, і вони з Ларисою знову візьмуться за пошуки істини. Гадаю, сніг не замете всі сліди.

Сьогодні в Олександра Риженка тільки дві пари лекцій і більше нічого. Він завжди вважав вільний графік своєї роботи чи не основною складовою свого життєвого капіталу. Він умів доцільно використовувати свою свободу. Але нині нерозписаний за жорстким графіком час налетів на нього і він не знає, куди подітись від його холодних обіймів. Відкладає на потім замовлені статті й відгуки, підготовки до нових лекційних курсів та упорядкування книжок. Весь час думає про Мар’яну і про те, чи осягне він істину її життя та її смерті? І взагалі, чи містить істина смерті істину життя?

Йому нема з ким знов і знов обговорювати ті загадкові події, з причини яких Мар’яна Хрипович опинилася на рейках під колесами товарного потягу і тому він сам на сам із собою болісно намагається прокрутити все, що могло статися того каламутного вечора.

Отже, головне, чому не можна погодитись із нещасним випадком. Це не віра у вище призначення Мар’яни, хоча таке цілком могло бути в цієї непересічної жінки. Головне — це невідповідність характерної поведінки Мар’яни та її дій у той вечір. Якби вона раптом відчула себе погано, вона перебула би десь, не рушала б у дорогу проти ночі з великими грошима за пазухою, з коштовностями у вухах і на пальці. Що змусило її вчинити так незрозуміло?

Отже, Мар’яна прибула в Новожахів до Козових. Передала їм гроші від фундації та відсоток від продажу картин Любоньки в Німеччині. Отримала розписку від них. Власне, Комбінатна дорожня міліція, вочевидь, саме за цією розпискою так оперативно встановила місце роботи Мар’яни, а також шлях її подорожі: там було вказано телефон фундації, а також паспортні дані Козових. Отже, Мар’яна отримала розписку від Козових і відібрала частину картин для себе — розписки про придбання картин серед її документів не було. Гаразд, Мар’яна взяла картини для себе, можливо, вона купила їх за власні гроші, нехай. Але ті картини зникли. А сумку з її речами убивця не взяв. Зачекай, зачекай, ти знову повторюєш, ти знову проговорюєш багато разів проговорене разом Ларисою й Чеканчуком. Але щось із тих імовірних подій вони так і не проговорили. Отже, Мар’яна переночувала одну ніч у кімнаті для приїжджих у приміщенні Новожахівської школи мистецтв і їй там дуже не сподобалось. Це цілком узгоджується з тою Мар’яною, яку ми всі знали. Вона любила комфорт і вважала, що їй його мають надавати. Гаразд. А потім вона збиралась до Анатолія, в якого спочатку не планувала лишатися на ніч, але якому везла якісь гроші — послухайте, а може, вона хотіла відкупитися від нього, може, він шантажував її, погрожував, що розповість Вісту про їхні стосунки, може, той Анатолій знав про Біста! Добре було б запитати Кубова, чи випливало із розмов з ним, ніби Анатолій знав про американського бой-френда Мар’яни, втім, Віст не був чоловіком Мар’яни, Лариса казала, і, вочевидь, вона має рацію, Віст не ревнував Мар’яну. У нас не ті стосунки, коли ревнують, — так Мар’яна колись казала йому, Сашкові, во дні їхньої любові, втім, зараз не варто про те, що було бозна коли. Зараз про той листопадовий день, позначений числом, яке невдовзі напишуть на Мар’яниному надгробку... Отже, вона збиралася переночувати в Комбінатному, бо там їй підказали жінку, що здасть їй на ніч хорошу кімнату, де вона зможе відпочити після Новожахова, перед Дружбонародівкою. Вони розповідали, що, як казала мати Козова, то була її знайома, в якої теж хвора дитина. Отже, мати Козова знає адресу, за якою Мар’яна збиралась ночувати в Комбінатному. Збиралась, проте не ночувала. І навіть передала через Кубова Анатолію Сумцову, що їде до нього на ніч, хоча раніше не збиралась.