Читати книгу - "Гірка правда"

Одночасно з терористичною діяльністю УВО, поза кордонами Польщі діяли, радше існували - українські націоналістичні гуртки, організації, до яких входила здебільш молодь. І так, в таборі для інтернованих вояків УГА на початку 1921 р. постала в Ліберці (Чехо-Словаччина) Група Української Національноі Молоді. В Чехо-Словаччині в той же час існували - Українське Національне Об'єднання, в якому чільним членом був майбутній член Проводу ОУН, вбитий бандерівцями 1941 р. Микола Сціборський. Був теж Союз Українських Фашистів, Союз Визволення України. За ініціативою М. Сціборського 1925 р. ті групи об'єдналися в Легію Українських Націоналістів, яку очолив М. Сціборський. 1927 р. Група Української Національної Молоді об'єдналася з Лігою Українських Націоналістів, утворюючи Союз Організацій Українських Націоналістів, котрий з координаційного центру 1928 р. перетворився в Союз Українських Націоналістів. [112]

Основи діяльності УВО вже знаємо, відомо також, що 1926 р. вийшла у світ праця Дмитра Донцова "Націоналізм", яка стала теоретичним обгрунтуванням українського націоналізму. То й не диво, що УВО й згадані вище організації українських націоналістів 1927 р. провели в Берліні І Конференцію Українських Націоналістів. І вже в днях 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес Українських Націоналістів. Вождем Організації Українських Націоналістів (ОУН), і, неначе, й всього українського народу, не спитавши його про це, став комендант УВО - полк. Євген Коновалець. На згаданому Конгресі не дійшло ще до повного злиття УВО з ОУН, це сталося пізніше, поте це не має жодного значення. Обі організації очолювала та сама особа. ОУН разом з УВО надалі проводили терористичну діяльність. Керуючись концепцією "перманентної революції", ОУН у співдії з УВО, побіч видавничої діяльності на потреби агітації й пропаганди, побіч здобування нових членів, зокрема серед учнів українських гімназій в Галичині, заграваючи на її патріотизмі, також серед деяких верств селянства, надалі вводила в життя індивідуальний терор, саботаж та фізичне винищування (вбивства) українців-"зрадників". Причому не гребували навіть дрібними жертвами задля здобуття грошей. Наприклад, вже в березні 1929 р. бойовики УВО Ярослав Любович і Роман Мицик напали у Львові на листоношу з метою пограбувати його. До цієї "роботи" втягнули ще й студентку Стефанію Кордубу, дочку проф, д-ра М. Кордуби. Напад не вдався, під час "акції" загинув бойовик УВО Ярослав Любович. Память Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерті, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.[113] Це сформулювання - "поляглого в боротьбі з польським наїзником", походить від проф. Петра Мірчука, По цьому стилі можна собі уявити багато дечого, навіть ненависть, яка ніколи не погасне в тому українському націоналістові. Сором, більше нічого! А згинув Ярослав Любович під час невдалого, зі зброєю в руках, грабунку грошей, нападаючи на самітного і неозброєного листоношу.

7.11.1929 р. в будинку дирекції "Східного ярмарку" у Львові бойовики УВО підклали бомбу, вибух якої знищив будинок і поранив двох службовців.

У травні 1930 р. відбулась у Львові, в підземеллях кафедри св. Юра (так!) конференція УВО й ОУН, у червні того ж року відбулася друга така конференція, цим разом у Празі. На ній дійшло до повного злиття УВО з ОУН, причому УВО стала "збройним раменем ОУН"[114], чимось, на мій розсуд, як СС для НСДАП, але з набагато ширшими завданнями: виконувати терористичну роботу. Згодом УВО й ОУН стали монолітом, навіть не вживалася вже назва УВО. Терористичну роботу виконували вже від імені ОУН.

У відповідь на терор ОУН почались арешти й судові процеси проти виконавців нападів, убивств, саботажу. Петро Мірчук у своїй праці на п'ятьох сторінках подає перелік судових процесів за 1929-1930 роки. Ось один тільки приклад з того переліку: 26 листопада (1930 р. - В.П.) суд присяжних у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максим'юка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського, Дмитра Вирсту Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Кічмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матвійціва і Юлію Козакевич - разом на 1 кару смерті і 37 років в'язниці[115]. Цебто, відраховуючи засудженого до кари смерті, на одного підсудного випало по коло три роки ув'язнення. Це - за описом на стор. 151, натомість на стор. 244-246 читаємо, що покараних було тільки трьох: Кришталь до смертної кари, яку Президент Польщі замінив на 20 років ув'язнення, Зиновій Книш на 6 років і Микола Максим'юк - до 15 років ув'язнення. Всі три були безпосередніми учасниками грабунку грошей з застосуванням вогнестрельної зброї. Під час нападу напасники вбили з револьвера поліціанта-конвоєнта й забрали 26.000 злотих. Ніхто в цьому процесі не був, як пише Петро Мірчук, покараний за належність до УВО чи ОУН, а лише за конкретний тяжкий злочин. Зіставивши ці інформації (стор. 151-244-246) доходимо до висновку, що польський суд виправдав 11 підсудних, а Президент Польщі замінив смертну кару на 20 років ув'язнення. Як на мій розсуд -вирок був аж надто лагідний. В той час на підбільшовицькій Україні за ніщо й без суду розстрілювали, позбавляли всього майна, "суди" без права до захисту засуджували до 10-15 років після 10-15-хвилинного розгляду справи, депортували в Сибір.

А один з учасників нападу, д-р (так!) Зиновій Книш описав його на еміграції, в Канаді, у двох книжках: "Дрижить підземний гук" (Вінніпег, 1953), та "Дух, що рве до бою" (Вінніпег, 1951). Ну, хай згаданий пропагандист українського націоналізму, колишній бойовий референт УВО, д-р Зиновій Книш (живе по сей день в Торонто) написав дві книжки про, згідно до юридичної термінології, бандитський напад на поштовий віз, про вбивство під час цього людини. Але ж погляньмо, як виглядає маніпуляція фактами з боку історика ОУН - Петра Мірчука на підставі двох описів того самого факту! Писання цього "історика", це писання пропагандиста українського націоналізму. Він, як досвідчений фальсифікатор історії, пише про саботажі,